— Ну, це важко пояснити, — почала Сіріна, стаючи на вузький карниз понад сухим руслом струмка.
— А ти не пояснюй. Просто скажи.
— Гаразд. Лінженійські генерали прилетіли на великих чорних кораблях поговорити з генералом Воршемом і ще декількома нашими генералами. Вони прихопили з собою свої родини, які перебувають в отих череватих гарних кораблях. Тож наші генерали і собі привезли своїх рідних, але в усіх них дорослі діти, і твій батько — єдиний генерал, який має маленького синка. Ось чому тобі немає з ким гратися.
— Еге-ге, — задумливо промовив Крихітка. — Виходить, по той бік муру повинні бути діти, так?
— Так, мабуть, там є маленькі лінженійці. Гадаю, що їх можна назвати дітьми.
Крихітка ковзнув на дно висохлого струмка і розтягся на животі. Він притис щоку до піску і зазирнув крізь шпарину там, де огорожа перетинала русло потоку.
— Нікого не видно, — розчаровано мовив Крихітка, Вони рушили додому, до вершини пагорба.
— Мамо? — проказав Крихітка, підходячи до їхнього будиночка.
— Що, дитино?
— Ця огорожа для того, щоб утримати їх там, еге ж?
— Правильно.
— Мені так не здається. Схоже, не їх відгородили, а мене.
Кілька наступних днів Сіріна дуже непокоїлась за Торна. Лежала поруч нього з розплющеними очима в темряві їхньої спальні й молилася. Спав він неспокійно, певне, навіть уві сні боровся — шукав виходу.
Зціпивши зуби, вона прибирала недоторкану їжу й знов варила каву. З надією летіла подумки за ним, коли, сповнений нових сподівань і рішучості, він вирушав із дому, і сумувала, коли повертався — виснажений, приносячи з собою дух відчаю і безвиході. В проміжках намагался розважити сина, дозволяла йому цілими днями бігати по жилій зоні військового містечка, а ввечері якомога довше гралася з ним.
Якось Сіріна укладала волосся у високу зачіску, стежачи краєм ока за сином, який бавився у ванні. Він набирав повні пригорщі мильної піни і обліплював нею щоки і підборіддя.
— Голюся, як тато, — примовляв він. — Голюся, голюся. — Вказівним пальцем змахнув піну. Знову набрав повні жмені і розмазав її по обличчю. — Тепер я — Дуві. Пухнастий, як Дуві. Дивись, мамо, я весь…
Він розплющив очі, бажаючи пересвідчитись, чи вона дивиться. Внаслідок цього Сіріні довелося згаяти кілька наступних хвилин, промиваючи йому очі. Коли врешті сльози змили геть сліди нещастя, Сіріна сіла поруч сина й почала утирати його обличчя рушником.
— Б’юся об заклад, Дуві також заплакав би, коли б йому мило потрапило в очі, — зітхнув Крихітка. — Правда ж, неню?
— Дуві? Мабуть заплакав би. І будь-хто на моєму місці. А хто такий Дуві?
Вона відчула, як син напружився, відвів очі.
— Мамо, а тато буде завтра грати зі мною?
— Цілком можливо, — вона вхопила його за мокру ручку. — Хто цей Дуві?
— У нас сьогодні на солодке будуть рожеві тістечка? Мені подобаються рожеві…
— Хто такий Дуві? — твердо мовила Сіріна.
Крихітка якийсь час уважно вивчав ніготь на великому пальці, а тоді скоса зиркнув на матір.
— Дуві… Дуві — це маленький хлопчик.
— Отакої! Іграшковий хлопчик?
— Ні, — прошепотів Крихітка і опустив очі. — Справжній. Маленький лінженієць.
У Сіріни від здивування перехопило подих, і Крихітка заквапився пояснити.
— Він хороший, неню, чесне слово! Він не лається, не говорить неправду чи грубощі своїй матусі. А бігає так само швидко, як і я, навіть швидше, коли я спіткнуся. Він… він… — Крихітка знову потупив очі. — Він мені подобається.
— Де ви… як же… адже там мур… — Сіріна вжахнулась, і їй раптом забракло слів.
— Я прокопав нору, — зізнався хлопчик. — Під огорожею — там, де пісок. Ти ж не казала, що не можна! Дуві прийшов грати. Його мама теж прийшла. Вона гарна. У неї рожева вовна, а в Дуві — зелена, але теж гарна. По всьому тілі, — збуджено вів далі Крихітка. — Скрізь-скрізь, навіть під одягом! Лише на носі немає вовни, а ще на очах, вухах і долонях!
— Крихітко, та як же ти міг! А коли б тобі зробили боляче? Вони могли…
Сіріна міцно пригорнула до себе синочка. Крихітка випручався з її обійм.
— Дуві нікому не зробить боляче. Знаєш, мамо, він може закривати ніс. Так, може! У нього ніс сам собі затуляється і вуха складаються. Я теж так хочу. Дуже зручно. Та я більший від нього і вмію співати, а Дуві — ні. Але він може свистіти носом, а коли я спробував, то лише висякався. Дуві добрий!
Думки Сіріни плуталися, поки вона допомагала Крихітці одягати піжаму. Від страху її проймав дрож Що робити? Заборонити Крихітці лазити попід муром? Авжеж, треба тримати його подалі від небезпеки, яка, можливо, вже чатує на нього. А що скаже Торн? Розповісти йому? А раптом це тільки прискорить сутичку, яка…