Вплив досі небаченої природи на переселенців був такий потужний, що більшість з українських письменників Австралії починали свою творчість з описів різних пригод. Навіть назви книжок про це свідчать. У Пилипа Вакуленка — “Весела кукабара” (є такий птах), “Мої австралійські сороки”, у патріарха української літератури Австралії Дмитра Нитченка — “На гадючому острові”, “Стежками пригод”, збірник української прози й поезії має назву “З-під евкаліптів”.
На півдні материка сходяться води двох океанів, які омивають узбережжя: східне — Тихий, західне — Індійський. Відкритість вітрам, циклонам та антициклонам, які народжуються над океанами, завдає країні багато прикрощів. Ми часом бачимо по телевізору, які несамовиті вітри та зливи кидає той чи той океан на береги Австралії. Один із циклонів залишив слід, який я бачив, їдучи трасою з Канберри до Сіднея: із землі стирчали голі, мов деркачі, рештки кущів та дерев, а в улоговинах стояла вода. Про черговий циклон Джой довідався, коли вже повернувся з подорожі. Він так пошматував північно-східну частину штату Квінсленд, що там довелось оголосити надзвичайний стан. Три доби не вщухали зливи та ураганний вітер. Швидкість його сягала 230 кілометрів на годину.
Такі вітри часто гостюють в Австралії…
Не можуть не подивувати австралійські відстані та виміри. Все тут справді велике: Великий Бар’єрний риф на сході відокремлює Коралове море від материка; Великий Вододільний хребет тягнеться східним узбережжям з півночі на південь. Велика Австралійська затока омиває південні береги. Велика Піщана пустеля та Велика пустеля Вікторія займають центральну частину континенту… Та й сама Австралія — то єдиний випадок, коли весь величезний материк займає одна країна.
Та попри всі ці дива, на запитання про найбільше враження від подорожі я б відповів не вагаючись: турбота про середовище, в якому живуть австралійці. Михайло Гоян з Аделаїди з цього приводу сказав так:
— Чи варті були б ми називатися людьми, якби внукам залишили Австралію непридатною для життя. Навіщо ж тоді й дітей народжувати?
Якось у родині Гоянів, де я мешкав цілий тиждень, ми розмірковували над тим, чим австралійські українці можуть допомогти чорнобильським дітям. Дружина Михайла Івановича, пані Марія, раптом сказала:
— Я можу взяти двійко дошкільнят на оздоровлення хоч на цілий рік.
— І я також, — підтримала матір дочка Мирослава.
— І я… — підхопила дочка Анна.
А мати й далі переконувала мене:
— У нас повітря чисте-чистісіньке І продукти без нітратів та нуклідів. А. чорнобильським дітям так потрібні чисте повітря і чиста їжа.
То справді так: Австралія — найчистіша країна в світі. Чистота — державна політика. В країні немає жодного атомного реактора, крім невеликого навчального, їх не дозволяють будувати. Я бував у найбільших містах Австралії, бачив індустріальні райони, але ніде не помічав, щоб диміла хоч одна заводська труба. Машину, яка димить понад норму, поліція негайно зупиняє; водій може позбутися прав. А без автомобіля австралієць, наче без рук. Чистота міських і сільських вулиць, заміських автотрас, навіть третьорядних доріг— ідеальна. У крові, в генах австралійців: не смітити! Щоб десь на дорозі, нехай безлюдній, нехай нічній, хтось викинув у віконце машини недопалок або обгортку від цукерки, — того просто немислимо уявити.
Таке ставлення до дому, в якому живе людство, прищеплюється не воднораз, а послідовно, виховується всією державною політикою, родиною, школою.
Ще одна дивовижа п’ятого континенту — вода. Річок в Австралії небагато, літо спекотне й посушливе, вода з артезіанських свердловин занадто мінералізована, поливати дерева, кущі, городину нею можна, але для їжі використовують… дощову. Так-так, звичайну дощову воду. Біля багатьох будинків я бачив величезні ємкості, так звані танки, — ось у них і збирають дощову воду. І ту, що падає з неба і що збігає з дахів будинків. У танках вода відстоюється. Потім її наточують із крана й використовують для пиття, приготування їжі.
Смакуючи каву з дощівки, я згадував поради київських медиків: під дощ простоволосим не слід потрапляти. А ще згадував, як колись давно, в дитинстві, під час дощу мама виставляла надвір усе, що було: відра, тази, ночви і набирала “божої благодаті” аж до наступного дощу. Щоправда, ту воду не пили і не вживали для їжі, бо в нас у колодязі була смачнюща, але прали, купались і вмивались дощівкою. Особливо любили нею мити голову — волосся робилося напрочуд м’яке й шовковисте.