Поки що йшло так, як він і замислив: Скольд безглуздо вимахував мечем перед його списом, усе більше втомлюючись. А Ольг ще й підохочував його, беручи на кпини за несміливість і млявість:
— Гей ти, овечий князю, де ж твоя сила й хоробрість? Підходь ближче, я проштрикну тебе наскрізь і підсмажу на вогнищі, мов оленя!
Скольд не міг стерпіти таких образливих слів і майже безтямно накидався на нього. Меч так висвистував над Ольговою головою, з такою силою падав на окуття списа, що аж іскри сипалися. Двічі чи тричі ковзнув по ратищу й кресонув по рукавицях, розрубавши металеві пластинки. Та пальці не зачепило. Ольг відкинув рукавицю геть, бо тільки заважала, не давала вчасно перехоплювати списа. Тепер він мусив бути надто обережним, стерегтися, щоб не підставити незахищену руку.
Та скоро Скольд розгадав його хитрість, став берегти сили, уже не спалахував і не наскакував зопалу. Бив зрідка, різко, сильно, намагаючись перерубати дерев’яне ратище. Ольг двічі скористався з цих широких замахів, двічі зробив стрімкі випади, зумівши розірвати нападникові кольчугу під пахвою.
Після цього почувався досить впевнено, навіть дозволив собі кілька разів зиркнути в бік Елза. Той зовсім не збирався задкувати перед двома суперниками, гамселив по їхніх щитах палицею з такою силою, що було чути, напевне, на далеких островах. Якщо оті приблуди сподіваються, що він знесилиться, то марно. Елз може безнастанно вигупувати хоч і півдня. А якщо його по-справжньому розлютити, то Ольг певен, що для тих молодиків не знайдеться схованки в цих горах. Еге ж, у парі з братом він стане на герць із будь-ким. На хуторі залишився ще один, менший, — Ярра. І треба ж такому бути, викапаний Елз, тільки запальніший і ще нестримніший у гніві. Справжній варяг через кілька років виросте, вороги тремтітимуть від одного його вигляду.
З ущелин повіяло холодом, сонце зачепилося за верхівку скелі, стікало з неї сліпучими потоками. Шумував струмок, наливаючись талими гірськими водами. Через кілька днів вони виповнять його, розіллються в долині, не пройти тут до самого літа. Відбиваючи удари, Ольг зиркнув у той бік, насторожився, бо щось рухалося звідти. “Може, камінь скотився з гори?” Глянув пильніше. Ні, не камінь. Хтось наближався, ведучи за собою коней; теж у довгому темному плащі. “Ще один?” — занепокоївся Ольг.
Скольд, помітивши його збентеженість, глузливо посміхнувся, ледь повернув голову до того, хто з кіньми був уже неподалік:
— Не лякайся, ярле! Він, — тицьнув недбало вістрям меча за спину, — не встрягне битися супроти тебе. Це мій раб Монь… Просто він не зможе взяти меча до рук… Ніколи, бо я їх йому відтяв… у бою.
Ольг лише плечима стенув, що йому до того Моня, з руками він чибез них. Ось перед ним стоїть ворог, якого він мусить подолати. Зараз же, не випускаючи з долини, з ущелйНі звідки виповзає холодна темінь. Досить, треба з ним покінчити, спробував спис його кольчуги, тепер побачимо, чи ж міцна у нього шкіра.
— Начувайся, приблудо! Ось зараз я тобі покажу, як на наших хуторах уміють таких, як ти, лупцювати! — перехопив списа обіруч посередині, щоб можна було вдарити будь-яким кінцем.
А далі зігнув ноги, плечі звів, ховаючи поміж них голову, й отак пригінці пішов на Скольда. Та наступної миті сталося щось страшне й неймовірне: повітря розітнув крик Елза, нестямний та дикий. І урвався. Ольг здригнувся, повернув голову туди. Краще не бачити б йому, як убивали брата. І сталося це так безглуздо: нога потрапила в розколину між брилами, він намагався висмикнути її звідти, висмикнути… Тільки на якусь мить втратив рівновагу, а меч одного з нападників уже рубанув його по плечу. Отоді й зірвався крик. Ще намагався затулити голову щитом, але рука вже не могла його втримати, брязнув той об камінь. Могутня шия не витримала ще одного удару. Тіло брата важко впало на землю.
Широко розплющеними очима дивився Ольг на те, що сталося. Зникло все: сонце, гори, струмок, квиління якоїсь вечорової птахи. Усе ввібрав у себе крик Елза. Нічого на світі не лишилося. Тільки гостре, пекуче лезо, яке входило в тіло його брата, пронизуючи наскрізь. З горлянки Ольга вихопилося жахливе ревіння, двома величезними стрибками він опинився біля Елза, з такою силою ввігнав списа в груди його вбивці, що вістря вийшло з спини.
А далі Ольг лише встиг схопити Елзову палицю й відбивати оскаженілі наскоки Скольда і його напарника. Кружляв навколо тіла брата, мовби в нього було лише одне на думці — затулити Елза від мечів. Іноді Ольгові й справді ввижалося, що той тільки приліг, смертельно знесилений, не в змозі навіть ворухнути рукою. Ось відпочине й підведеться, випростає плечі. Й Ольг почує його войовничий клич. Йому навіть хотілося гукнути: “Швидше підводься, брате, бо мені сутужно! Ось уже й шолом збили з мене… та й палиця твоя завелика…”