— Що ж ти хотів нам повідати? — Олафа не зворушила лиха доля цього чужинця.
Хіба для нього то була дивина? Чимало їх він сам та його воїни мечами упокорювали і до полону вели з мотузкою на шиї. А цей покалічений рус чим кращий?
— То коли твій господар збирається вирушати в твою землю?
У відповідь почулося хихотіння, ледь чутне й дрібне, а що далі, то гучніше й уїдливіше. І ось Скольдів раб не стримався й розреготався на повен голос.
— Що це з ним? — погрозливо втупився у нього Олаф. — А ну ж, штурхони його, Ольгу, нехай отямиться!
Молодий ярл простягнув руку, але не вдарив, лише поклав на плече чужинцю, стиснув:
— Замовкни, чуєш? Годі…
Монь різко урвав сміх, зненацька, відкинувши Ольгову руку, ступив до Олафа:
— Скольд не збирається втікати, як то ви гадаєте, а уже вирушив… У нього все було напоготові. Лишень прискочив до фіорду після бою з молодими ярлами, — кивнув на Ольга, — і майже зразу ж відплив. Я ж зумів вислизнути, зачаївся в ямі під каменем. Вони довго мене шукали, а потім облишили — часу було обмаль. Боялися, що ви надійдете…
Олаф-Січовик рубонув обсша кулаками по столу, аж дошка тріснула:
— Не встигли… Втік… — Нахилив голову, не дивлячись на Моня, зронив: — А ти чого до нас прийшов?
Той відповів швидко, аж запопадливо:
— Проведу вас до тієї місцини, де Скольд має намір сховатися. Пам’ятаю, не забув…
Тільки тепер поглянув Олаф на Моня, гостро, наче пронизав, недовірлива посмішка ворухнулася під густими вусами:
— А не брешеш? Чому маємо тобі вірити? Раб, який перекинувся від одного володаря до іншого, може зрадити й цього. Не йму я тобі віри… Ольгу, відведи його до кам’яниці, нехай сидить там, поки ми все розвідаємо достеменно…
— Ось доказ моєї щирості, — Монь викинув поперед себе безпалі руки. — Я помститися хочу!
Гнівом спалахнули очі старого ярла:
— Варягові може мститися тільки варяг, затям це собі, рабе… — відвернувся, вгамовуючи лють, звелів Ярру: — Бери коня й збігай до фіорду Чорних Скель. Усе вивідай, кожен камінець обнюхай… Проскоч берегом в обидва боки, може, десь засідку влаштували.
Хлопець вихором вилетів у двері, а за хвилину вже виводив із стайні білогривого коня.
Ольг провів його довгим поглядом, кивнув до Моня:
— Ходи за мною! — Вивів на подвір’я, завернув за ріг будинку, зупинився біля низької прибудови з каменю. Сильно шарпонув грубі двері: — Там східці, а внизу є солома…
Монь, повагавшись, повільно перестугіив високий поріг, щось невдоволено пробурмотів. Це була чужа мова, але слова звучали м’яко й лагідно. Здавалося, повтори їх Монь ще, то Ольг усе зрозуміє. Притримав Моня за рукав:
— Що ти оце зараз мовив? Перекажи, не бійся.
— Я сказав, що не маєте ви дяки… У Скольда сидів на ланцюгу, мов пес, до вас із добром прибився, а ви мене знову в кам’яницю. Лиха моя доля… Правду кажуть: варяг скрізь варяг… Що, образливі слова для тебе, ярле?
— Я не про те, — похитав головою Ольг, — мова твоя мені до вподоби.
— Що ж, навчишся, якщо збираєшся в наші краї, — обережно ступив униз. Ольг одним рухом скинув із плечей кожуха, недбало пожбурив його вслід Моню: — Візьми, а то закоцюбнеш…
Озирнувся, чи ніхто не завважив. Ні, не боявся, а не хотів, щоб хтось запримітив оцю його поблажливість до раба. Нікого не видно. Аж тоді причинив двері, грюкнув засувом. Звів погляд на Орлину гору: її вершина бовваніла високо над усім світом, червоні полиски перебігали по ній — це сонце опиралося на неї своїми руками-променями.
По обіді повернувся Ярра, розпашілий, збуджений, одяг забруднений, обличчя й руки подряпані. Та вигляд мав хвацький і задерикуватий. Ще кінь не зупинився, а він уже з нього скотився, здалеку гукнув:
— Правду мовив раб, немає Скольда і дружини його. Подалися кудись…
— Добре видивлявся? — перепинив його Олаф. — Хендрика бачив?
— Еге ж, ганить того Скольда на чім світ стоїть… Каже, щоб його найвища хвиля накрила, перша стріла вразила, спис прохромив…
— Приведіть раба, — уже не слухав далі Олаф.
Монь вийшов із кам’яниці, примружив очі, підставив обличчя сонцю. Жадібно втягнув у себе повітря, ніби й справді пив його. Кинув погляд на гурт варягів, рушив до нього, похитуючи головою.
— Ти казав, що знаєш той край, куди подався Скольд? — Олаф став перед ним, великий, незграбний, заступив сонце. — Поведеш нас туди… Нагодуйте його… та наглядайте за ним пильніше. — Уже навздогін, у спину Моню кинув: — Якщо знайдемо Скольда, то рабом більше не будеш, обдуриш — голову зітну…