Найцікавіші ж за все, звичайно, люди. Шахрайство гендлярів сувенірами та настирливість жебраків зовсім не вичерпують індійського характеру (наскільки я зумів осягнути його під час нетривалого подорожування). Насамперед це люди веселі. Усі, в тому числі бідняки й каліки, з будь-якого приводу осяваються чудовою білозубою усмішкою. Вони довірливі, щирі, а коли й хитрують, то хитрість ця, можна сказати, дитяча… Довідавшись, з якої ми країни, багато хто з них, прагнучи зробити нам приємність, піднімав великий палець і говорив: “О, Горбачов із є грейт мен!..” У Бомбеї мене обдурив брунатний хлопчик років тринадцяти, красунчик, який промишляв наборами листівок. Наступного дня я випадково зустрів його, насварив пальцем і сказав, що він добрячий шахрай. Від щастя обличчя в хлопчини освітила усмішка; зав’язалась “розмова”, здебільшого за допомогою жестів. Коли наш автобус вирушав із Бомбея, хлопчина біг за ним, мало не плачучи, і махав мені, наче рідному…
Здається, я досить швидко збагнув, чому в більшості індійців притлумлений потяг до праці. Можливо, мені, радянській людині, легше було осягнути цей феномен, аніж бельгійцеві чи швейцарцю… Дорогою нам траплялись заводи: кожен із них був обліплений “Шанхаєм” із наметів, хижок, халабуд; у цих неймовірних житлах-“мурашниках” спали, їли, сушили на паливо коров’ячі кізяки, клопоталися біля голих дітей обідрані люди… Робітники! Республіка не може створити нормальний рівень життя для восьмисот мільйонів своїх громадян, хоча, бачить Бог, прагне того. Ухвалені соціальні програми, триває “зелена революція” — різке збільшення врожайності колосових, але…
Звичайно, слабкість господарства величезної країни можна пояснити вродженою лінькуватістю безтурботних фаталістів-індійців. За такого райського клімату (коли в Делі грудень обернувся сонячним вереснем, то на широті Мадраса стояв спекотний липень) тут можна вдовольнятися чашкою для подаяння та шматком тканини: вдень ти обертаєш її навколо стегон, вночі вгортаєшся в неї і спиш просто на вулиці (багато таких “коконів” лежить під ногами перехожих).
Проте інша причина феномена все ж, вочевидь, важливіша й значно трагічніша, вона зайвий раз засвідчує схожість між нашими країнами; “містичну” близькість слов’янського та індійського світів, що надихала і Миколу Реріха, й Івана Єфремова…
У столиці ми півдня гуляли знаменитим Червоним фортом, колишньою резиденцією Великих Моголів (правителів, чия династія вийшла, до речі, з Узбекистану). Всередині — жахливе запустіння: в палацах шахів виколупані зі стін самоцвіти, стелі з дивовижними візерунками та помережані грати закіптюжені, фонтани порожні, газони випалені сонцем… Животіють лише лавки, що торгують виробами промислів. І тут, як у готелі “Ашок”, тільки в значно більших масштабах, усе свідчить про безсилля нащадків зберегти красу й славу минулого. Лише зовнішні стіни форту, насправді з червоного каменю, мають вигляд непорушної, непідлеглої часу твердині. Голова йде обертом, коли дивишся знизу вгору на шпилі, бійниці, велетенські похмурі вежі… “На що ж схожий Червоний форт, болісно схожий?..” — думав я, блукаючи його дворищем… І враз сяйнуло. На московський Кремль! Кольором, розмірами, архітектурним стилем, навіть часом побудови…
Фортеця в Агрі видається ще величнішою. У товщі надмірних, що тиснуть, як лихий сон, бастіонів з багряного піщаника приховані мармурові ажурні покої, навіси, молитовні; витончена восьмикутна альтанка, з якої старий шах Джахан, ув’язнений власним сином, дивився крізь вигин річки Джамни на мавзолей коханої дружини Мумтаз — Тадж-Махал… Безглузда міць, дивовижне марнування людських сил і життя…