Той звук досяг Ольга, який готував для свого брата м’яку схованку на березі, серед сосен. Він побіг до човна, кольчуга шелестіла на ньому, мов сипався залізний дощ, довгий меч гупав по ногах, а серце зробилося маленьким і немічним, бо затиснув йото холодними пальцями Бог смерті. Кілька разів намагався перелізти через високий борт, але хвилі відривали його пальці від слизьких дощок. Тоді гукнув до Моня:
— Неси його сюди, швидше, рабе!..
І стільки люті й знавіснілості було в його голосі, що Монь одразу ж підкорився. Йому було незручно піднімати тіло Ярри, безпалі руки не мали вже колишньої сили, та ще й днище човна вислизало з-під ніг. Нарешті вдалося закинути тіло на плече, й він майже поповзом подався до Ольга, палаючі очі якого то визирали з-за човна, то зникали. Ланцюг не пустив Моня до борту, тому Ольг ухопив тіло мертвого брата лише за руки й потягнув до себе. Якийсь час тіло Ярра розгойдувалося між ним і Монем, поки раб, дочекавшись, коли хвиля підійме човен, не перекинув його за борт. Від цього ланцюг напнувся, боляче вивернув ногу, а наступної миті потягнув Моня до щогли. Ольг виніс тіло брата на берег, поклав на мокрий пісок, нахилився над ним, щось схоже на ридання струсонуло його широкі плечі.
Поховали Ярра тієї ж ночі, нашвидкуруч викопали між соснами яму, збили подобу човна, щоб йому зручно і затишно було пливти в царство мертвих. Потім засипали камінням і прілою землею. Вдарили об щити, звук від яких поглинули вихори бурі. Ольг довго сидів біля могили, заціпенілий, незворушний, тільки важко дихав. Коли ж воїни вже лаштувалися до відпочинку, з’явився в тремтливому світлі вогнищ, гукнув, щоб зо два десятки їх. приготувалися до бою. Це не викликало ні.здивування, ні невдоволення. Звичай велів, щоб смерть родовича, та ще й ярла, була окроплена чужою кров’ю.
Ольг повів воїнів через густий і темний ліс, якимось незбагненним чуттям вгадуючи напрям. Йому здавалося, що хтось невидимий, легкий іде попереду, шелестить віттям, обходить стовбури повалених дерев, драговиння, безгучно кличе за собою: “Отам вороги, ходи за мною!” І справді, невдовзі вони втрапили на ледь помітну дорогу, яка й вивела їх до поселення. Огорожа з щільно припасованих одна до одної колод не зупинила досвідчених воїнів. Звично і вміло закинули вони зашморг із міцної мотузки на гостряк однієї з колод, разом потягнули, й вона з рипом упала, відкривши вузький вхід. Гострими сокирами варяги вирубали ще кілька колод, а потім з оголеними мечами кинулися крізь огорожу. Десь загавкали собаки, долинули стривожені голоси, але вже було запізно, воїни рубали всіх, хто траплявся на дорозі. Котрийсь устиг підпалити одну з дерев’яних гостроверхих осель, а потім вогонь, підхоплений вітром, палаючими віхтями перекидався й на інші.
Ще довго варяги, озираючись, бачили над лісом червоні спалахи. Здобич виявилася нікчемною: десь із десяток шкур — ведмежих чи вовчих, діжа якогось пійла, гіркого й смердючого, але від якого тепло розтікалося по тілі, та з десяток списів, коротких, з широкими наконечниками. Ольг нічого не взяв, та й не шукав здобичі, йшов втомлено, спотикаючись, мовби навмання, часто зупинявся, щось нерозбірливо бурмочучи. А набрівши на струмок, заходився вимивати свого меча, поляскуючи плазом по воді. Сталеве лезо зловісно зблискувало в темряві. Раптом до воїнів, що неподалік очікували на нього, донеслось:
— Ось так я відмиватиму свого меча від твоєї крові!
Хоча невідомо, до кого звертався Ольг, але воїни мимоволі позадкували, вражені тим, з якою люттю й затятістю були вимовлені ці слова.
Ще через день човни варягів увійшли в гирло широкої ріки. Вітер ущух, а тому сіли на весла. Гребли супроти крутої хвилі, бо неслися в море талі води, каламутні, навальні. Пінилися навколо буруни, ніби ріка текла по розпеченому руслі. Але ніщо не могло спинити варягів, налягали на весла завзято, долаючи натиск стрімкої течії. Безнастанне вимахування, напруження м’язів виповнювало важкою злістю, глипали налитими кров’ю очима на береги, вишукуючи тих, на кого можна вихлюпнути її, відчути п’янку радість перемоги.
Береги пообіч низькі, тому вода розлилася широко, привільно, тільки визирали верхівки дерев та зелені шоломи далеких пагорбів. Олаф час від часу штовхав великим чоботом Моня, який повільно підводився, тягнучи за собою ланцюг, підходив до борту, зводився навшпиньки, байдужим поглядом дивився на ріку. Мовчки вказував, куди треба веслувати, а сам, згорбившись, худий і кволий, повертався на своє місце біля щогли.