— Моня сюди!
Притягли раба. Монь сполотнів, ледь до землі не припав, почувши слова велета. Той же підійшов до нього, обпік гнівним поглядом, гримнув коротко і люто, а тоді ще й копнув ногою. Ольг заступив раба, поклав руку на меч. Підійшов Олаф, змірявся з велетом поглядом, запитав Моня:
— Що він хоче?
— Каже, що це його земля. Тут він володар… Нехай чужинці повернуть награбоване…
— Ха-ха-ха!.. Ми зараз піднімемо його на списа… Гей-гей, варяги, в бій!.. — Олаф вихопив меча.
Біляві воїни стали колом, виставили довгі списи, спокійно відбивали удари. Тільки Олаф з отим гордовитим велетом зійшлися осібно, відмежувалися від усіх, викрешуючи з своїх мечів іскри. Несамовитів Олаф-Січовик, адже це вперше зустрів на своєму шляху войовника людину, що силою й умінням не поступалася йому. Лише зневажливо кривив губи, під’юджуючи чужинця, проте в очах — ні крихти страху. Як здолати його? Всю силу випробував на ньому, а він не піддається, не задкує, з таким спокоєм відбиває удари, ніби наскакує на нього якийсь слинявий молодик. Ніколи не гадав варязький ярл, який подолав у двобої не одного славетного рицаря в землях бритів і франків, що ось у цій дрімучій пущі, серед драговиння, де тільки комарі водяться, зустріне такого міцного супротивника. Боги відвернулися від нього, не хочуть дарувати перемоги.
Ледь не до колін загрузли Олаф і велет у пісок, наче невтомні трударі проорали берег уздовж і впоперек. Тільки не зерно розсівали, а власну кров. Крапала вона з розсіченої скроні варяга, волочив поранену ногу велет, залишаючи на піску червону смугу. Ольг здивовано озирався на дядька, дивуючись із його нерішучості й зволікання. Одначе кинутись на поміч не наважувався. Та й воїни поселення не давали чужинцям оговтатись, зіставивши впритул, широкі щити, мов велетенська колода, накочувалися на них, відтісняючи до води. Потім зненацька один чи два щити відхилялися, й звідти вилітав спис, вражаючи ворога на смерть. Мабуть, оці поселяни у мотузяній взуванці ніколи не чули про варягів, грізну силу яких пізнав увесь світ. Мали войовничий норов, а ще шаленіли при вигляді супротивника.
Проте були й у дружині Олафа звитяжці, які з мечем у руках кидалися в гущавину озброєних до зубів ворогів і змушували їх тікати. Про таких складали легенди та пісні, їх обирали конунгами.
І ось тут, на березі замуленої затоки, яка й назви не мала, вони спробували виказати свою звитяжність. З оглушливими вигуками кілька воїнів кинулись уперед, врубаючися бойовими сокирами в щити, але впали, пробиті довгими списами. Ольг зрозумів марність таких наскоків, звелів варягам теж сховатися за щитами і звідти пускати стріли.
А Олаф знемагав, тільки лють і тримала його на ногах. Уже відкинув щита, не вистачало снаги тягати його поперед себе, шолом теж скинув, бо наповзав на очі. Супротивник же не здавався, лиховісно сунув навстріч…Схрестилися мечі, кинуті з страшною силою, й зломилися. Схопилися голіруч, тиснули одне одного так, що залізні обладунки вгиналися під пальцями, жили ледь не рвалися від нелюдського напруження. Тупцювались на місці, ходили колами, доки не забрели у воду. Штовхалися все глибше й глибше, аж поки Ярилові[8] баскі коні в останньому стрибку перед нічним відпочинком не вдарили воїнів копитами і не накрила їх висока хвиля. Все… Не лишилося жодного знаку. Тільки ще якийсь час тремтів на воді світлий слід од колісниці.
Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:
— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:
— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.
— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?
— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.
— Хто він?
— Бог цієї землії
— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.