Тим часом події на березі річки, де ярл залишив воїнів, розгорталися непередбачувано. Спочатку воїни насторожено й пильно роззиралися навкруги, дослухаючись до кроків свого ватага, який подався в зелені хащі, непроникливі й безмовні. Якийсь час молоді, дужі веслярі сиділи на лавах пригнувшись, поклавши мечі на коліна, пантруючи кожен порух гілки, ловлячи загостреним слухом найтихіший шерех. Згодом, як це завжди буває після пильнування, напруження потихеньку розвіялося, вони зачали перешіптування, перемови. А оскільки голоси мали молоді, сильні, стримувати які зовсім не звикли, то й окремі слова лунали досить-таки гучно.
Сходилися на одному, що похід виявився невдалим. Не в той край світу подалися. Ярли затіяли сварку криваву, завелися чубитися між собою, а простим войовникам ніякої користі; на звичайнісіньких волоцюг стали схожими. Одяг та взуванку зношують, а здобичі катма, по парі вискубаних шкур та в’язанці сухої риби, від якої вже нудить. Мозолі натираються не від меча, а від безнастанного вимахування веслами. Ворога по-справжньому й не бачили, ці лісові люди кудись зникають серед трясовин, а вночі нападають, мов духи, нечутно й безшелесно. Не надто залякаєш їх варязькою несамовитістю— з ведмедями та дикими кабанами звикли жити, то гадають, що сильніших і лютіших за них нікого немає. Ось хіба що, може, доведеться битися із Скольдовими дружинниками, тоді вже мечами навимахуються, помстяться за кров свого ярла. Жоден не уникне кари, усіх утоплять в оцій широкій річці; понесе вона їхні тіла аж туди, де, як оповідають, скелі перепиняють її води. Там ревище стоїть день і ніч, бризки злітають до хмар, а вирви водяні — глибокі й чорні. Нехай знайдуть собі могилу там ті, хто підняв меча супроти їхнього роду.
Котрийсь із старших завів розмову про те, що земля тут, з усього видно, родюча, води багаті на рибу, трави густі, а на деревах рясно цвіту. Якби випало, мовляв, вибирати місцину під хутір, то далеко б не ходив, отут й оселився б. Та його напарник, який сидів за іншим веслом праворуч, кремезний, з холодним поглядом, лише зневажливо всміхнувся:
— Облиш верзти непотрібне… Варягу боги визначили одну долю — тримати в руці меча, а не плуга, — гордовито оглянув родовичів. — Я не відаю навіть, з якого боку до нього підійти. От якби наш ярл тут залишився, то я до нього в дружину пристав би…
Та згодом їм ліньки було вже й перемовлятися. Тиша, сонце скочувалося за пагорби, тінь ледь помітно наповзала на берег. Човен погойдувався на хвилях, м’яко тицявся гострим носом у пісок. Час від часу котрийсь із воїнів перехилявся через борт, набирав у пригорщу води й жадібно висьорбував. Потім знову поринав у напівдрімоту. І ніхто не завважив того легенького й верткого човника, який без жодного сплеску випірнув з-під кущів верболозу. Дідок із розкуйовдженою сивою бородою, в подертій на плечі сорочині, вгледівши чужинців при зброї, враз крутонув човником і зник, наче його й не було.
Річка плинула далі, ніби тужавіла від вечорової прохолоди; вітерець із верхів’їв забігав, струшував з листя останній сонячний пил. Та ось на кущі біля самісінького берега гойднулася гілка, птах, що на ній примостився, цвінькнув й похуркотів кудись над водою. Потім із-за гілки визирнуло чиєсь обличчя — на човен упав пильний-пильний погляд. Знову запала безмовність. І навіть вітер принишк, ніби притиснула його густа тінь від пагорба. Раптом на березі, за кущами хтось по-варязьки гукнув:
— На поміч, на поміч! Убивають, рятуйте!
Із веслярів умить злетіла сонливість. Вони перезирнулися, схопилися за зброю.
— Це ярл наш кликав? — запитав котрийсь.
— Ні, голос не його. Та й він же мусить сурмити, — заперечив інший.
І знову розпачливе волання:
— О-о-й! Рятуйте мене, родовичі! Варяги, на поміч!
Веслярі більше не вагались, один по одному вистрибнули з човна, легко вихопилися на берег. За кущами хтось вовтузився, долинали звуки ударів, стогони й прокльони. Молоді воїни стрімголов кинулися туди. За чагарниками виявилася чимала галявина. Але на ній нікого не було. Розгублено озирались; аж ось несподівано їх оточили воїни з довгими списами. Боронилися веслярі завзято, але сили були надто нерівними. Найстарший зумів усе ж перед смертю давко, ніби схлипнувши, дмухнути у ріг.
Ольг, хоч і був, здавалося, заглиблений у споглядання метушливої чужинської дівчини, почув звук варязької сурми. Уривчастий, мов стогін вмираючої людини, він долинув звідти, де залишився човен із веслярами. Щось мусило трапитися навальне, несподіване, щоб дужий сміливець отак похапцем дмухнув у ріг. А якщо їх заскочили зненацька Скольдові дружинники? Та й Монь чомусь затримується, час уже йому і з’явитися. Сонце лише краєчком трималося над верхівками дерев, а вони домовлялися, що колишній раб прибіжить ще до його заходу. Ні, зволікати більше не можна, треба діяти негайно, рішуче. Бігти туди, до човна? Гостре відчуття небезпеки пройняло ярла. Рвучко схопивсь, озирнувся навсебіч, мигцем запримітив наполоханість в очах Яни, але вона вже для нього подаленіла, зникла, мовби й не була присутньою біля згасаючого вогнища. Щось прошепотіла, а потім зронила кілька слів, заспокоювала чи застерігала, та він не чув, бо слух його вже впіймав підозрілий шум, стишений гомін, ніби тупіт кінських копит.