Мабуть, міць індійської духовної традиції, її здатність давати нові паростки — у багатовіковій нерозривності. Тут не було ні висаджених у повітря Михайлівських монастирів, ні грубої та безглуздої атеїстичної пропаганди, за котрою завжди маячів кулак “каральних органів”. Звичайно, є акти дикунства, нетерпимості до іновірців: згадати хоча б індуїстсько-мусульманську різанину наприкінці 40-х років, жертвою якої серед інших став Махатма Ганді, або нинішні хвилювання сикхів. Але чи не те саме коїться в цивілізованій Ірландії або наскрізь “радянському” Карабасі? А загалом, картина втішна: давно вже забутий обряд спалення вдовиць, зникають образливі межі між варнами, особливо щодо колишніх “недоторканних”. Лишається покірливе, любовне, радісне єднання з божествами й предками. Бачив я і розмальовані, наче писанки, з величезною кількістю наївних скульптур, індуїстські молитовні; і храми парсів, що нагадують капища стародавнього Вавілона, з крилатими биками при вході; і християнські церкви. А головне, на кожному кроці зустрічав невеличкі гарненькі вуличні вівтарі. Така собі споруда, храмик заввишки до колін; поряд — палає свічка, покладено два-три плоди, квітку… Тут — Вішну, там — Ганеша, через дорогу — Діва Марія. Їхні боги завжди серед них, і кожна вулиця веде до храму!
Вірність добрій і мудрій старовині, досвіду предків відчувається в усьому. Не часто траплялась мені дівчина, котра носила б європейський одяг. Школярки бігають у формі, а от жінки — майже всі! — скромно і з великою гідністю драпіруються в сарі. Черевички можуть бути гучної західної фірми, косметика — французька… але тіло облягають складки цього найвишуканішого та найпрактичнішого в світі жіночого одягу. Бузкові, рожеві, кремові сарі святково гарні на тлі тропічної зелені чи океану… Чоловіки теж часто вдягаються традиційно, в надзвичайно чисті білі дхоти.
Нас іще теж чекає повернення собі всього цього: любові до рідної культури і глибокого знання її коріння, почуття кревного зв’язку з землею, на котрій живемо, з усіма померлими й ненародженими, з тією духовною еманацією, що огортає всіх нас і формує ідеальний світ слов’янина.
У плані менш абстрагованому, побутовому — індійці просто чудові. Незважаючи на свій темперамент, вони не такі нервозні й злостиві, як наші співгромадяни. І, бачить Бог, згадувана мною зневага до праці — наслідок століть деспотизму й рабства — добре поєднується із спритністю торгового люду і своєрідною, але безперечною чесністю. Стихія приватної ініціативи, не викоренена деспотизмом, яка співіснувала з усіма шахами й віце-королями, нині дає гарні наслідки…
Чи то Крішна, чи Великі Моголи зробили індійців такими терплячими й незлостивими? Лише в цих краях могло прищепитися вчення Махатми Ганді — сатьяграха, доктрина ненасильственного опору… та ще, напевне, на Русі! Згадаймо “криваву неділю”, мирний хресний хід 1905 року, що закінчився розстрілом беззбройних. Але, на відміну від нас, індійці не пролили затим море крові, не розгорнули моторизованої пугачовщини. Вони лишились миролюбними до кінця. А крім того, не поривали з минулим, не топтали пам’яті про нього шалено й запекло… Коли вийшли з-під влади англійців, зберегли найповажніші згадки про колишніх хазяїв. “Чому ви називаєте їх колонізаторами? — казав наш гід, хитрун і глузій Вікрам. — Вони дали нам усе краще, що ми маємо. Ми, як діти, що подорослішали і вийшли з-під опіки. Але вдячні колишнім опікунам”. У тому ж Бомбеї, значно сучаснішому, ніж супер-Чирчик — Делі, бережуть побудовані “сахибами” університет, мерію, вокзал. Усе це споруди лондонської архітектури. Тут є двоповерхові автобуси; навколо пам’ятника принцу Уельському, що розташований перед музеєм його імені, троянди… Це — мудрість.
Вони, звичайно, рано чи пізно витягнуть свою чарівну країну з безтолковщини й убозтва. Як і ми. Але, можливо, Індія випередить нас на шляху до благополуччя. Всотавши в себе (нехай інколи наївно-наслідувально) прийоми європейського бізнесу, індійці вже виграють перед Союзом. У нас не побачиш юрб безпритульних та жебраків — зате крамниці в Делі та Мадрасі вгинаються від продуктів і товарів… були б рупії!