— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому пояснив?
— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.
— Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.
Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:
— Зробиш усе як слід, відьмаку, — й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?
— Ні, пане. Не думаю.
— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.
Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:
— Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.
— Маю ще кілька запитань.
— Давайте.
— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.
— Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов’язаних із цим прикростей.
— Чи був серед відунів справді славетний?
— Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?
— Не пам’ятаю, — сказав вельможа. — Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.
— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?
— О ні, — всміхнувся Сегелін. — Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.
— Куди вже простіше! — пирхнув Велерад.
— А яка вона… королівна?
Велерад підхопився з крісла.
— Як упириця! — заволав він. — Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!
— Вгамуйся, бургомістре, — скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.
Сегелін ледь усміхнувсь:
— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.
— Істотний, — кивнув відьмак. — А на людей вона нападає лише за повного місяця?
— Так, — відповів Сегелін. — За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.
— А чи нападала вона хоч раз удень?
— Ніколи.
— А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.
— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!
— Обережніше, Велераде, — цитьнув на нього Остріт. — Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.
— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.
Сегелін і Остріт перезирнулися.