То був довготелесий виснажений дід. Роки жрецтва позначилися на його обличчі: воно набуло майже такого ж усміхненого й милосердного виразу, як і в бога, якому він служив. Лаг спирався на священну чорну патерицю.
Перед ним з’юрмились люди. Брог стояв осторонь, з надією вдивляючись в обличчя старого.
— Мій народе! — промовив священик. — Справджується давнє ігатійське пророцтво. Величезна сяюча куля впала з неба, як і провіщали легенди. В цій кулі прилетіла схожа на нас істота, яка є посланцем Тангукарі.
Люди захоплено закивали.
— Посланець здійснить безліч діянь, велич яких ми навіть не можемо уявити. Він нестиме нам добро. А коли закінчить свою роботу, то захоче відпочити й чекатиме на нагороду, — Лаг навмисне стишив голос і далі казав уже майже пошепки. — Нагородою йому буде те, чого кожен ігатієць прагне, про що мріє й чого молить у Бога. То останній подарунок, яким Тангукарі наділяє тих, хто добре послужив йому й громаді.
Священик обернувся до Брога:
— Ти, Брогу, — проголосив він, — був першим свідком появи посланця. Ти добре прислужився всім нам. — Лаг здійняв руки. — Друзі! Чи вважаєте ви, що Брога слід нагородити, як він того жадає?
Багато хто гадав, що хлопця варто нагородити. Але виступив уперед похмурий Вассі, заможний торговець:
— Це несправедливо, — заперечив він. — Усі інші задля цього роками працюють і вшановують храм дорогими дарунками. Брог не зробив нічогісінько, аби заслужити навіть звичайної винагороди. Крім того, він простолюдець.
— Де в чому ти маєш рацію, — визнав священик (від того Брог аж застогнав). — Але Тангукарі щедрий не лише для високородних. Хіба ж не втратять надії інші, якщо Брога не буде нагороджено так, як він на те заслуговує?
Почувся схвальний гомін.
— На коліна, Брогу! — наказав свящедик, обличчю якого, здавалося, випромінювало саму доброту й любові.
Той став навколішки. Селяни затамували подих?
Лаг підніс важку патерицю й з усієї сили опустив її на голову Брога. То був добрячий удар. Хлопець повалився на землю, кілька разів сіпнувся й віддав Богові душу. На обличчі його застиг чудовий вираз радості.
— Як гарно, — заздрісно пробурмотів Катага.
— Не турбуйся, тату, — вхопила його за руку Меле. — Колись і ти одержиш свою нагороду.
— Сподіваюся. Та як можна мати певність? От хоча б Райя. Зроду-віку не бачив побожнішого чоловіка. Бідний старий все життя працював як віл і молив у Бога насильницької смерті. Будь-якої! І що сталося? Він помер уві сні! Що то за смерть для чоловіка?
— Завжди бувають винятки з правил. Спробуй цро. це не думати, батьку. Я знаю, ти помреш чудовою смертю, як Брог.
— Так, так… Однак якщо поміркувати, його кінець був такий простий. — В Катаги аж очі заблищали. — Я волів би чогось і справді великого, болісного, складного й чудового, такого, що чекає посланця.
Меле відвела очі:
— Але ж твоє становище не дозволяє тобі піднестись так високо, батьку.
— Справді, — погодився Катага. — І по хвилі додав: — Дарма, колись… — Він подумки посміхнувся: “Одного дня!.. Розумний та хоробрий чоловік усе бере в свої руки й сам заподіює собі болісної смерті, замість покірно чекати, поки недоумкуватий священик надумається щось зробити”.
Він відчув задоволення, згадавши про підтяту ліану. Як добре, що він так і не навчився плавати!
— Ходімо, — мовила Меле. — Привітаймо посланця.
Слідом за іншими селянами вони вирушили на рівнину, де впала куля.
Річард Хедвел відкинувся в м’якому кріслі й витер спітніле чоло. Щойно корабель залишили останні тубільці, їхні співи та сміх ще досі линули з вечірнього присмерку.
Згадавши відвідувачів, він посміхнувся й потягся по щоденник. Узявши ручку, заходився писати:
“Ігаті — чудовий край величних гір, бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, недоторканої зелені джунглів і велетенських квітучих дерев у лісах”.
Як на його думку, вийшло непогано. Отож Хедвел, прикусивши губу, писав далі:
“Населяють його миловидні гуманоїди із золотавою шкірою, які радо йдуть на контакт. Вони зустріли мене квітами й танцями, повсякчас виявляючи захоплення й радість. Вивчити їхню мову в гіпносні було зовсім неважко, і незабаром я почувався серед них, як удома. Вони веселі, сміхотливі, лагідні та ввічливі люди; безтурботно живуть серед первісної природи. Яким взірцем вони могли б бути для цивілізованої людини!