— Тримай його, боягуза!… Переймай!.. — аж захлинався Скольд.
Та вже наступної миті обидва зрозуміли, що пошились у дурні. Їхній супротивник, який на очах знесилювався від втрати крові, а тому видавався легкою здобиччю, тепер вивищувався над ними, згори стежачи за кожним рухом і грізно вимахуючи палицею. Зопалу Скольд погнався за ним, теж хотів вистрибнути на валун, але Ольг, хижо вишкіривши зуби, мов загнаний вовк, так огрів його по голові, що міцний ремінець тріснув на скроні й шолом тільки брязкнувся об камінь, покотився кудись у траву.
Скольда врятувало те, що палиця зачепила його лише краєчком, та й Ольг не встиг широко розмахнутися. І все ж Скольд довгенько стояв похитуючись біля валуна, крутив головою, стогнучи й клянучи Ольга, всіх його родаків, які не мають добрячих штанів, а пишаються на півсвіту, вважаючи всіх інших за ніщо.
Удар, звичайно, спонукав його до більшої остороги, але не притлумив люті й зненависті. Кресонув мечем по каменю:
— Нікуди ти від нас не подінешся! Ніч стерегтиму, день чатуватиму тут, а не відступлю…
Ольг тільки зневажливо скривив губи, кивнув головою на постать, що нерухомо бовваніла неподалік:
— Це ти його міг позбавити рук, зробити рабом, а я варяг… Зі мною тобі не впоратись!
День повільно згасав, тільки над горами витикалися білі мечі останніх сонячних променів. Ущухали звуки весняного дня, здавалося, з нього витікав лише струмок із своїм безугавним дзюркотінням. І байдуже було йому до того, що діється на його березі, до людей, які тупцюють навколо уламка скелі, намагаючись проломити один одному череп. А може, так воно й мусить бути, бо тече струмок по варязькій землі, де все холодне й похмуре— грізне, ввібравши від її людей нещадність та вседолаючу несамовитість.
Ольг витанцьовував на валуні виснажуючий танець, глядачем якого була смерть. Він то підстрибував, то завмирав на місці, то падав, майже розпластуючися на камені. А мечі все ближче й зловісніше висвистували біля нього. І кров усе цебеніла… і камінь ніби хитнувся під ногами. Може, ніч і справді має вагу, бо чому ж тоді чорні брили тиснуть і лягають тягарем на плечі? Ольг уже збирався піти на ризик: вибравши мить, коли Скольд наблизиться, з силою пожбурити палицю йому в голову, завдавши смертельного удару. Хоч і позбудеться зброї, але не чекатиме, коли йому дістануть по ногах.
І в цей час здалеку, з ущелини під перевалом, долинули звуки рогу, протяжні й погрозливі. Скольд і його напарник ураз завмерли, повернувши голови в той бік, а потім, навіть не перемовившись кинулися до коней, що ЇХ увесь час тримав неподалік раб Монь.
А тут із темного мороку сосен вигулькнули собаки, яких, мабуть, послали по слідах Ольга й Елза. Вони клубком закрутилися довкола коней, які хвицалися й не слухалися вершників. Нарешті чужинці погнали коней до струмка, тільки загуділа земля від тупоту копит, а за ними покотився собачий гавкіт.
Ольг знеможено опустився на камінь, хотів погрозити своєю палицею вслід, але вона раптом вислизнула з руки і з глухим брязкотом покотилася з брили. У нього лише вистачило сили промовити:
— Пам’ятай, Скольде, я тобі помщуся за смерть брата… Знайду скрізь… шукатиму, на край світу дійду… — й упав без пам’яті.
Пізно вночі під усіяним зірками небом рід Ольга ховав Елза. За давнім варязьким звичаєм його тіло поклали в човен і, підсуваючи кругляки, покотили на вершину похилої гори, що височіла над хутором. Дорога вже була добряче вичовгана сотнями ніг, бо не одне покоління варягів цього клану войовників і морських розбишак знайшло тут своє останнє пристановище. Звідси було видно море, скелясті острови; вітри з півдня приносили запах далеких країв, де їхні мечі змушували схиляти голови найбундючніших володарів, упокорювали найзапекліших сміливців. Без страху й вагання йшли вони у невідомі землі, певні, що жодна сила не зупинить їхньої варязької несамовитості.
Човен опустили в яму під сосною, чоловіки у повному бойовому спорядженні темною лавою вишикувалися над могилою. Дядько Олаф, який після смерті Ольгового батька верховодив над родаками, вийшов наперед, ледь видимий у темряві, гукнув:
— Чуєш нас, Боже?! Ти завжди давав поживу нашим мечам, робив наші серця безжальними, а руки твердими… Прийди нам на поміч і тепер, допоможи окропити наші мечі кров’ю вбивці! Ми вимагаємо помсти!..
Воїни брязнули мечами в щити, залізний гуркіт важко покотився долиною.
— Помсти… помсти… помсти! — горлали варяги.
Потім усі гуртом закидали могилу, над нею нагромадили каміння, а згори вивершили копицею хмизу, обклали й стовбур сосни. Прибіг захеканий Ярра з палаючою головешкою з домашнього вогнища, жбурнув її на купу. Сам же відвернувся, не хотів повірити, що там лежить його брат. Потер кулаком очі, мабуть, він був єдиним, хто зронив сльозу за Елзом, бо навіть матері звичай велів не виказувати привселюдно свого горя і не побиватися за тим, кого забрав до себе Бог війни.
Полум’я перебігало по гіллі, солоний морський вітер роздмухував вогонь, він зринав усе вище й вище, пожадливо обкручуючись навколо стовбура сосни. Воїни похмуро дивилися на червоні язики: полиски перебігали по щитах, оголених мечах, лягали на обличчя червоними плямами. Коли стовбур задимував, а вогонь дістався нижніх гілок дерева, вони рушили з гори, тільки цього разу хода їхня була швидкою й злагодженою.
Сосна палала до самісінького ранку. Велетенським смолоскипом висвічувалася вона на вершині гори у нічній пітьмі. З багатьох хуторів запримітили палаюче дерево, здогадуючись, що знову хтось з Олафового роду наклав головою. Тільки його ярли сповіщали світ у такий спосіб, що душі їхні плахкотять ось таким невситимим полум’ям помсти. То знак ворогам, щоб остерігались і тремтіли у передчутті неминучої відплати. Люди з хуторів дивилися на далеке, аж десь під небом, миготіння вогню безмовно й острашливо.
У довгій і холодній залі Олафового будинку зібрались ярли. Товсті сволоки, закіптюжені, чорні, низько нависали над столами. Варяги ледь не торкалися їх головами. Молоді воїни у самих лише сорочках із широкими рукавами, виказуючи так зневагу до холодних вихорів, що залітали крізь відчинені широкі двері, розливали вино й розносили шматки паруючого м’яса. Насичувалися мовчки, неквапом, наче перед близьким походом. Вибирали найжирніші шматки, розривали міцними зубами напівсире м’ясо. Коли по кілька разів виповнилися й спорожніли дерев’яні келихи, високі, з мідними денцями, коли у воїнів почали розв’язуватись язики й найпохмуріші з них зненацька, ні з того ні з сього, заходжувалися реготати, ярл Олаф грюкнув своїм пудовим кулаком по столу:
— Слухайте мене, варяги! Нас бояться скрізь, де б ми не з’явилися, перед нами тремтять могутні можновладці, що ладні платити нам будь-який викуп, тільки б ми не виймали супроти них своїх гострих мечів. Чи не так? Гей!..
— Гей… гей… гей!.. — підхопили родовичі й тричі опустили мідні денця келихів на дубові столи.
Їхній ватаг Олаф-Січовик, який наганяв жаху на ворогів, бо рвався у битві напролом, схвально кивнув:
— Так було завжди… Але вдома ми вже не почуває: мося ярлами, з островів приходять зайди, люди без роду і племені, відтісняють наш рід із родючих долин… Вони називають себе теж князями… Вони нападають на наші хутори, вбивають наших ярлів. Нам стає затісно на цих холодних берегах. Ми живемо на них споконвіку, а тому прибульці мусять іти звідси геть… ми їх виженемо. Посічемо їх, гей!
— Гей… гей… гей! — знову тричі прогриміло під закіптюженими сволоками, аж полум’я смолоскипів затріпотіло.
Дехто з добряче захмелілих варягів у войовничому запалі вже вихопив меча, готовий затіяти криваву бучу хоч зараз, аби тільки знайшовся супротивник.
Тільки Олаф, роз’ятривши гіркими й грізними словами душі своїх воїнів, не брав участі у згальному вихорі похвалянь на адресу знахабнілих приблуд. Його чола вже торкнулася задума, бо ж не міг дозволити собі діяти зопалу, розуміючи, що доведеться схрестити мечі з такими ж варягами, як і вони самі. Знав, що це люди так само відчайдушні й непоступливі.