Варязька дружина просувалася по великій воді, нікого не остерігаючись. Не лякалась невідомості, бо була певна того, що в цих краях немає мечів гостріших за їхні, не знайдеться воїнів сильніших і відчайдушніших, ніж вони. Спочатку, натрапляючи на людські житла, заходили до них; страхаючи мешканців своїм войовничим виглядом, забирали все, на що натрапляло завидюще око. Вже волоклося за ними кілька невеликих човнів награбованого добра: хутро, борошно, меди, в’ялена риба, зброя. Хижо нишпорили по всіх закутках — на горищі, в клітях, погребах, на пасіках. А потім смажили на багатті свиней, молодих бичків, захлинаючись, пили гарячу їхню кров, розтираючи її по бороді, жадібно смакували напівсирим м’ясом, аж кістки тріщали під міцними зубами. Бенкетували на березі, від лодій своїх далеко не відходили. Змушували молодих жінок та дівчат танки водити перед ними, співати, а чоловікам веліли навколішки ставати, мовчки дивитися на їхні гульбища. Ті покірливо схиляли голови.
І того разу, коли грабували й бенкетували біля невеличкого городища, що зіп’ялося на високому березі невідомої річки, ніхто не чинив опору. Вже поскидали в човни награбоване, вже вмощувалися серед шкур, та діжок, дожовуючи в’ялене м’ясо, вже Олаф суворо попередив, що прийде восени за даниною, але відпливти мирно не випало. Несподівано з лісу швидким кроком вийшло з півтора десятка чоловіків із списами, за поясом стриміли сокири з широкими лезами та довгими руків’ями. Підійшли до лодій, з’юрмились; були всі як один високі, кремезні, з-під шоломів вибивалося біляве волосся. Чимось вони скидалися навіть на них, варягів, — своєю міццю, суворістю. Ольг одразу запримітив того велета, що стояв трішки попереду. Гордовито відставивши ногу, з холодною цікавістю оглядав незнайомців, затим щось промовив. Олаф мигнув котромусь із воїнів:
— Моня сюди!
Притягли раба. Монь сполотнів, ледь до землі не припав, почувши слова велета. Той же підійшов до нього, обпік гнівним поглядом, гримнув коротко і люто, а тоді ще й копнув ногою. Ольг заступив раба, поклав руку на меч. Підійшов Олаф, змірявся з велетом поглядом, запитав Моня:
— Що він хоче?
— Каже, що це його земля. Тут він володар… Нехай чужинці повернуть награбоване…
— Ха-ха-ха!.. Ми зараз піднімемо його на списа… Гей-гей, варяги, в бій!.. — Олаф вихопив меча.
Біляві воїни стали колом, виставили довгі списи, спокійно відбивали удари. Тільки Олаф з отим гордовитим велетом зійшлися осібно, відмежувалися від усіх, викрешуючи з своїх мечів іскри. Несамовитів Олаф-Січовик, адже це вперше зустрів на своєму шляху войовника людину, що силою й умінням не поступалася йому. Лише зневажливо кривив губи, під’юджуючи чужинця, проте в очах — ні крихти страху. Як здолати його? Всю силу випробував на ньому, а він не піддається, не задкує, з таким спокоєм відбиває удари, ніби наскакує на нього якийсь слинявий молодик. Ніколи не гадав варязький ярл, який подолав у двобої не одного славетного рицаря в землях бритів і франків, що ось у цій дрімучій пущі, серед драговиння, де тільки комарі водяться, зустріне такого міцного супротивника. Боги відвернулися від нього, не хочуть дарувати перемоги.
Ледь не до колін загрузли Олаф і велет у пісок, наче невтомні трударі проорали берег уздовж і впоперек. Тільки не зерно розсівали, а власну кров. Крапала вона з розсіченої скроні варяга, волочив поранену ногу велет, залишаючи на піску червону смугу. Ольг здивовано озирався на дядька, дивуючись із його нерішучості й зволікання. Одначе кинутись на поміч не наважувався. Та й воїни поселення не давали чужинцям оговтатись, зіставивши впритул, широкі щити, мов велетенська колода, накочувалися на них, відтісняючи до води. Потім зненацька один чи два щити відхилялися, й звідти вилітав спис, вражаючи ворога на смерть. Мабуть, оці поселяни у мотузяній взуванці ніколи не чули про варягів, грізну силу яких пізнав увесь світ. Мали войовничий норов, а ще шаленіли при вигляді супротивника.
Проте були й у дружині Олафа звитяжці, які з мечем у руках кидалися в гущавину озброєних до зубів ворогів і змушували їх тікати. Про таких складали легенди та пісні, їх обирали конунгами.
І ось тут, на березі замуленої затоки, яка й назви не мала, вони спробували виказати свою звитяжність. З оглушливими вигуками кілька воїнів кинулись уперед, врубаючися бойовими сокирами в щити, але впали, пробиті довгими списами. Ольг зрозумів марність таких наскоків, звелів варягам теж сховатися за щитами і звідти пускати стріли.
А Олаф знемагав, тільки лють і тримала його на ногах. Уже відкинув щита, не вистачало снаги тягати його поперед себе, шолом теж скинув, бо наповзав на очі. Супротивник же не здавався, лиховісно сунув навстріч…Схрестилися мечі, кинуті з страшною силою, й зломилися. Схопилися голіруч, тиснули одне одного так, що залізні обладунки вгиналися під пальцями, жили ледь не рвалися від нелюдського напруження. Тупцювались на місці, ходили колами, доки не забрели у воду. Штовхалися все глибше й глибше, аж поки Ярилові[8] баскі коні в останньому стрибку перед нічним відпочинком не вдарили воїнів копитами і не накрила їх висока хвиля. Все… Не лишилося жодного знаку. Тільки ще якийсь час тремтів на воді світлий слід од колісниці.
Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:
— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:
— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.
— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?
— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.
— Хто він?
— Бог цієї землії
— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.
Та хоча й бродила ще берегом смерть із палаючим віхтем, вишукуючи собі жертви, ніч і втома розвели суперників. Варяги повернулися до човнів, крекчучи й лаючись, скидали залізні обладунки, хлебтали воду просто з річки. А поселян тихо й безшелесно сховав у собі темний ліс.
Уранці Ольг із варягами вирушив їх шукати. Були мовчазні й затяті. Монь витягував шию, стежачи за ними, кутав безпалі руки в довгі рукава. Сонце гнало перед воїнами туман, вони ступали важко, впевнено. І здавалося, що отак можуть пройти крізь увесь ліс, звалюючи дерева, розкидаючи каміння, простуючи через болота. Монь глипнув спідлоба на вартових, легенько пошарпав ланцюг, потім сів, скулившись, під щоглою.
Повернувсь Ольг із дружиною аж під вечір, усі забрьохані, втомлені. Молодий ярл першим піднявся східцями на човен, сів на лаву для гребців, важким поглядом притис Моня до щогли:
— Ну, чого не питаєш про них? Ми їх заскочили зненацька і вигубили, геть усіх. Твій Ярило їм не допоміг…
Монь нічого не відповів, тільки облизнув сухі, пошерхлі губи.
Уночі Ольг торкнув за плече Моня, що, зіщулившись, дрімав, інколи здригаючись усім тілом.
— Скажи, рабе, за віщо гримав на тебе отой велет, ударив ногою? — зашепотів молодий варяг, уп’явшись міцною рукою йому в плече: — Відповідай, чуєш?
З несподіваною силою той вивернувся, тільки ланцюг брязнув, зблиснув зубами, ошкірившись:
— Сказав, що ви згинете на цій землі…
— Брешеш, собако… — навалився на нього, притис до щогли. — Він погрожував тобі, ти злякався його слів…
— Гаразд, слухай, ярле. Той велет сказав, що я зрадник і поганець, бо показую вам дорогу… Боги, покарають мене…
Ольг відсунувся, ліг, дослухаючись до плескоту хвиль, лопотіння вітрила вгорі. Він не знав, що таке зрадник. Мабуть, щось принизливе й глумливе. Виходить, Монь чинить недобре, порушує закони своєї землі. То навіщо він це робить, чому не кинеться на мечі воїнів? Знову штовхнув раба: