Так, в універмаги Куала-Лумпура можна ходити, як у музеї. Зате музеї більше схожі на наші універмаги. Вони справді бідні. Національний музей Малайзії не багатший від краєзнавчого де-небудь в обласному центрі, України: кілька народних костюмів, трохи археології, будинок із циновок з різьбленими рамами; меблі, начиння, оздоби, камінь з арабським надписом тринадцятого сторіччя, кольорові фото верховних правителів… ось, либонь, і все!
Коли за добробутом та комфортом Малайзія і Сінгапур випередили Індію незмірно, то в плані національної самобутності та духовної культури лишились далеко позаду… Саронги я бачив лише на стюардесах. Щодо релігійних та інших традицій, то вони, здається, зводяться до двох іпостасей. Перша — занесене арабами мусульманство. Це офіційна, державна релігія. Досить часті телевізійні виступи ісламських діячів. Вплив релігії на побут проявляється головним чином у поведінці жінок: багато з них навіть в океані купаються вдягненими, а манекенниці виходять на поміст, загорнувши голову в хустку. Все це мало нагадує зворушливе тепло індуїзму… Друга іпостась — язичеські традиції, і, на мій погляд, досить-таки огидні. Під Куала-Лумпуром є печери Бату. Майже триста сходинок ведуть до цих гігантських порожнин у гірському схилі, що нагадують нефи собору; стіни списані іменами відвідувачів — в Індії такого неподобства не побачиш… Так ось, раз на рік під цими сходами розгортається дійство, під час якого люди калічать себе — встромляють у шкіру сталеві гаки, до яких припасовані важкі кулі, а затим видираються в печерне святилище…
Я не хочу сказати нічого кривдного про духовно-моральне обличчя малайців — не буває рас чи народів кращих або гірших — але вони видались мені більш відлюдкуватими, суворими й жорсткими у порівнянні з усміхненими “циганами”, майстрами “чейнджу”… В Куала-Лумпурі та Малацці не те, що не лежать на вулицях, — либонь, навіть і не гуляють увечері. Лише потік машин несеться вдовж вулиць та торгують незліченні крамнички. Схоже, що духовний пафос цих людей — не в релігії, не в мистецтві, а в торгівлі.
Гроші тут роблять буквально з усього. Неподалік від столиці міститься заклад, де виготовляють сувеніри… з комах. Величезних чорних безоких скорпіонів перетворюють на брелоки; із крил казково гарних тропічних метеликів викладають візерунки, беруть їх під скло… Згодом в одному з найкращих парків Сінгапура ми побачили, як вкривають тонким шаром золота живі квіти орхідей і роблять із них прикраси. Нещодавно Сінгапурський зоопарк налагодив випуск добрив із слонових кізяків… Повчально? Варте наслідування? Авжеж. Але, по-моєму, чимось дуже важливим заплатив народ за це своє нинішнє процвітання. Надзвичайна зосередженість на матеріальному аспекті буття, невпинна гонитва за наживою перетворюють людей на зомбі навіть швидше, ніж безлад “розвинутого соціалізму”…
Гендлярство індійців — кумедне й зворушливе. Тамтешній продавець зберіг патріархальну привітність; він намагається догодити покупцеві, як і за часів раджів. Навіть коли ти нічого не купиш в його крамничці — хазяїн покаже тобі всі свої скарби, сто разів усміхнеться, проводить з поклоном… Малайський торговець — ой, не такий! Коли ти заходиш до крамниці, він “одягає” широку нещиру посмішку: “йес, сер?” Але варто сказати, що ти зайшов лише подивитись — і все: до тебе повертаються спиною. Ти — повітря; ти менше за ніщо…
Аби краще зрозуміти мешканців Малайзії, треба побувати на старих вуличках Куала-Лумпура. Запах куховарства, брудні подвір’я, дерев’яні перехняблені хижки на палях… П’ятнадцять років тому мало не вся столиця була такою. Країна стрімко злетіла вгору, спонукувана трьома рушіями: олово, каучук, шельфова нафта. Та ще пальмова олія… Розпродаж національних багатств на пні? Але ж і в нас більшість економістів не бачать іншого виходу з кризи, з убозтва… Не знаю лишень: коли Союз і зуміє почати подібний зліт, чи знайдуться у нього “пілоти” на зразок тих, котрі підняли Малайзію, та й Сінгапур? А підняли їх — уродженці Китаю.
Китайці, що живуть за кордоном своєї країни — хуа-цяо, — це тема для окремих нелегких роздумів. Їхніми руками створені багатства Гонконгу, Тайваню, Макао. Вмінням міцно триматись одне одного, взаємовиручкою та діловитістю хуацяо схожі на євреїв. Вони заповзятливі до жорстокості — всім відомі “тріади”, жахлива мафія китайських вихідців. Вони — природжені лідери. Нам розпозідали, що в ресторанах Куала-Лумпура лише підсобні робітники-малайці або індійці; починаючи від офіціанта і вище — всі за походженням із Китаю. Доходить до смішного: нещодавно парламент прийняв закон, згідно з яким не менше третини (!) службовців держустанов повинні бути громадянами корінної національності…
Що цікаво, — хуацяо, можливо, в порядку морального самозахисту від чужого середовища, зберігають китайські звичаї, вірування, батьківський устрій. Їхнє духовне життя не назвеш збідненим або відірваним від історичних витоків. Процвітають ремесла, народні промисли. Крамниці, що торгують предметами мистецтва, приголомшують істинно музейною пишнотою: старовинна й новітня порцеляна, статуї з червоного дерева, кам’яні леви щастя (їх продають лише парами), пагоди з слонової кістки, дерева із самоцвітів, інкрустовані меблі…
А храми! Це незвичайна, наївно-серйозна культура, що дивним чином поєднала давню напівдикунську віру з реаліями двадцятого сторіччя! В Малацці я відвідав дуже “демократичну” кумирню, де мирно співіснують Конфуцій, Будда, богиня Гуан-Інь; перед їхніми вівтарями густа димова заслона від тисяч курильних паличок. За склом спеціальних вітрин — сотні маленьких стел на пам’ять про предків, з ієрогліфами, фотографіями… Тут же люди ворожать, щоб довідатись про свою долю, викидаючи із жбана ворожильні дощечки. Високоповажаним померлим приносять єму, гарячі страви, — все це розставляють на величезних столах. Але найбільше вражає система “забезпечення” предків необхідними речами! Гадаючи, що на “тому світі” небіжчики живуть так само, як і тут, тобто їдять, п’ють, ходять за покупками, розважаються, — китайці налагодили доставку померлим і наїдків, і речей. У крамничках, що розташовані довкола храму, продаються “пекельні купюри” — досить-таки точне відтворення малайських рингітів. Їх треба спалювати — тоді у предків з’являться справжні гроші. Більше того: продаються для спалювання картонні макети телевізорів, магнітофонів… навіть бамбукові каркаси будинків! Кинь усе це в багаття, й у твого дідуся в замогильному царстві з’явиться “Шарп” або “Соні”, виникне затишний особняк…
Дивне, з нашого погляду, але загалом досить повноцінне життя. А бідолахам малайцям лишається глянсовий “рай”, невиразна космополітична цивілізованість на попелищі рідної культури. Та ще кулі на гаках, які встромляють у шкіру…
Може, я щось перебільшую, — але Малайзія та Сінгапур і досі зливаються для мене в одне байдужно-люб’язне обличчя випещеного прикажчика чи офіціанта: “Йєс, сер?” І — поворот спиною… Ні, це не Індія! Сюди я більше не поїду…
Враження останніх днів я реєстрував уже механічно. Додому хотілося страшенно, уся ця тропічна теплиця під незмінно спекотним небом просто остогидла. Наставало перенасичення. Здавалося, самі органи чуття, без участі душі, відзначають нові барви, звуки, запахи…
Стрімко біжить шосе під колесами потужного автобуса. Одна дорога рівніша за іншу, вони тут не поступаються німецьким “автобанам”…
Висотний курорт під Куала-Лумпуром: примарне видиво готелю-небосяга, на самому вістрі шпиля, над шаром хмар. Довкола щось на зразок “Діснейленда”: штучні гроти, змії, виготовлені з бетону, озеро з човнами, дитяча залізниця… Головна принада в самому готелі— електронна рулетка. Проте втішали лише хмари, що блукали поряд, наче білі ведмеді…
І знову шосе. Безкраї шеренги олійних пальм, ліси каучукових дерев із надрізами на гладенькій сірій корі, (“Побачити б звичайнісінький дуб!” — сумно кажу я. — “Ага, і під ним райком партії!” — озивається в’їдливий поет-пісняр).