Курортне містечко Порт-Діксон, готель біля самісінького океану — “Мінг Курт біч”. На пляжі спостерігаю старих знайомих, крабів, завбільшки з мурах. Їх мільярди… Вони кумедні. Я обпалююсь на сонці, стежачи за ними, потім простуджуюсь під кондиціонером у номері. Дорога… Місто Малакка, двадцятичотирьохповерховий готель “Рамада Ренесанс”, басейн для купання — на даху. Кілька християнських церков, рештки португальських укріплень, голландські надгробки з барельєфами — початок XVII сторіччя. Вечеря в приморському ресторані — омари, креветки, все морське. За поручнями — галькове слизьке дно після відливу, по ньому повільно пересуваються на плавцях-лапах лупаті риби. Довкруг передріздвяні гульбощі, бахкають петарди, одна ракета вибухнула просто на столі… Крутися швидше, фільме!
Мостом переїжджаю через протоку — держава Сінгапур лежить на острові. Митники, попросивши нас вийти з автобуса, пускають вівчарку шукати в нашому вантажі наркотики…
Ідеально чистий Сінгапур: за кинутий недопалок — штраф тисяча доларів. Дзеркальність небосягів та розкіш машин досягають вершини. Круглою прозорою вежею здіймається “Скляний готель” — сімдесят три поверхи. Крамниці просто казкові, проте в їхній строкатості є щось від нашого зухвалого і низькопробного кооперативного безладу. Ми оселяємось у чорно-лискучій “Фурамі”; замість ключів від номера — печатна картка; вставляєш таку картку в щілину на дверях, клац, і відкрито… Білі лайнери в порту, лісисті острови на блакиті затоки; там, за небокраєм, уже Індонезія… Вікторіанські будівлі в центрі: схожі старомодною ошатністю парламент, верховний суд, муніципалітет і… крикетний клуб. Над океанською протокою — лев із риб’ячим хвостом, символ міста. Слизький хижак… Фабрика оброблення коштовного каміння, організувавши виставку-продаж, демонструє свої вироби. Окрасою виставки є кілька картин, вартістю в десять і більше тисяч доларів, із самоцвітів. Усередині електроніка: поплещеш у долоні — павич заспіває, мавпи на гілках заверещать, а від гірського водоспаду димок піде, ніби водяний пил… Недосяжна вершина китчу! І це поряд із витонченими статуетками з нефриту… Така двоїстість постійна. Азіатське бджолине завзяття обнялося з англо-американським діловим розмахом: зовнішні наслідки вражають, та непокоїть якась потаємна червоточина в усьому цьому… Мені було шкода наречених, які фотографувалися разом із гостями в саду орхідей. Молода вбрана в біле, по-європейськи: але і в Китаї, і в усій Південній Азії білий колір означає жалобу…
До речі, про жалобу. В парку біля руїн старовинного англійського форту є кілька нагробків, і серед них — мармуровий хрест із надписом російською мовою. Під ним спочиває вічним сном старший лейтенант імператорського флоту Володимир Астаф’єв, який помер у Сінгапурі в 1891 році. Я довго простояв біля цього хреста…
Сінгапур ми залишали в зливу — зализано-розкішне місто, що розбагатіло через низьке портове мито, іноземний туризм та нафтопереробку. Попереду виснажливий, понаддобовий політ у Москву, з короткочасною посадкою в палаці добрих джинів — суперсучасному аеропорту емірату Дубай…
Зараз чомусь згадується день, коли ми виїхали з Куала-Лумпура в заміський Темплер-парк на відпочинок. Точніше, кілька хвилин в альтанці біля лісового водоспаду. Режисер-москвич грає на гітарі, йому підспівує вірменська кіноакторка, малаєць намагається підібрати ту ж саму мелодію на губній гармошці, а біля виходу сидить навпочіпки американський турист — він не співає, не грає, але явно втішається…
Чи не пророцтво то було про майбутнє Землі?
Анатолій Михайленко
ЗА ЕКВАТОР, ДО УКРАЇНЦІВ…
Подорожні нотатки
…А чому ж вони, наші земляки-українці, аж за екватором опинились? — спитає невтаємничений читач. — Чи мало для них Дніпра-Славутича, який із віків витікає і, напоївши народи, що справіку живуть на його берегах, плине у вічність? Мало їм масних і тугих чорноземів, із яких колись годувались хлібом і сусідні країни? Мало лісів карпатських, озер поліських та волинських? Полів полтавських і степів таврійських?..
Отак, перед черговою подорожжю до розкиданих по світу земляків-українців, думаю і я, дошукуючись причин, які вічно зганяли мій народ із берегів Дніпра і Дністра, з родючого чорнозему Полтавщини, з карпатських верховин і кидали як не в Приморський край, то в Канаду, Бразілію чи Австралію, ба навіть у чорну Африку. І чому ж воно так велося, що на рідних теренах жити нам було важче, ніж у чужім краю? Не на задвірках же цивілізації Україна посіялась і вродилась, а в самісінькому центрі Європи, а бач, — маємо яку долю.
Запорожці опинялися за Дунаєм, чернігівці та кияни— у приморському Зеленому Клину, що аж на східній околиці Азії, галичани — за океаном, у Канаді та Америці, полтавці й донеччани — в Бразілії та Австралії… — де тільки й стрінеш співвітчизників. Кидає їх неласкава доля, немов морська хвиля — уламок корабля, що зазнав катастрофи. Розкидані, жили ми якось дивно, ніби не тими ж самими земними соками живилось коріння наших прародів, ніби не ті ж самі степи виколисували нашу волю, не той самий Дніпро протікав через нашу історію й наші серця. Жили так, що один одного впрост не впізнавали. І лише тепер прийшла пора гукнути на повен голос: “Агов, братове-українці, озвіться! Настав час об’єднатись і ділом, і думкою навколо своєї матері-України”.
Далеко сягнув той заклик, аж за екватор, в Австралію, і звідти відгукнулись знайомі голоси: “Дякуємо, ненько-Україно, що згадала дітей своїх”.
Поспішаймо ж до братів своїх єдинокровних.
У велетенському “Боїнгу”, зовні схожому на акулу неймовірних розмірів, а всередині — на кількаповерховий будинок із невеличким сімейним кінозалом, поряд зі мною сидить молода жінка Ольга Князевич. Ми з нею познайомились іще в аеропорту в Шереметьєво, в черзі до митного контролю. Довідавшись, що і я лечу до Австралії, не відходила від мене ні на крок. “Розумієте, я і до Івано-Франківська рідко вибиралась, — винувато пояснювала вона свою прихильність до мене, — а це ж у таку далечінь зірвалась… Кинула все — дітей, чоловіка, дім, город, худобу й подалася світ за очі. Хоч раз у житті побачу, як там наша рідня поживає”. Там — то в Австралії, а наша рідня — то її дядько Іван Пух із родиною, якого Ольга й у вічі не бачила, бо коли той опинився край світу, вона ще й народитися не встигла. Були такі прикрі часи, довгі десятиліття, коли дядькові— звідти, а його родичам — звідси, з України, озиватись було небезпечно. “Та, хвалити Бога, тепер на краще повернуло, — тихим радісним голосом розповідала Ольга Князевич. — Так уже просив дядько, щоб хтось із нас завітав побачитись, бо сам старий і хворий, уже не годен на рідну землю приїхати”.
До Сінгапура дісталися на аерофлотівському ІЛІ; далі наші літаки не сягають. Це теж свідчить про те, що зв’язки з країною, де мешкає тридцять тисяч українців, а ще ж є тисячі росіян, білорусів, прибалтійців, ледь жевріли. І причиною, як мені здається, була не лише велика відстань, а й прагнення, щоб земляки наші, чимало яких оселилося після війни в Австралії, менше спілкувалися з своїми співвітчизниками, з своєю батьківщиною, а ми менше знали про них, не бачили, як вони живуть. Тепер загату прорвано. Спочатку родичі розшукували своїх рідних, поновлювали давно втрачені зв’язки, потім почали кликати один одного в гості. Але і тих, хто в Австралії, і тих, хто на Україні, стримував страх.
А Ольга Князевич веде далі: “В дядька Івана більше рідні немає. Сам рушати в далеку дорогу не зважується, а хочеться йому хоч щось на згадку про себе на Україну передати”. Витягає кольорову фотокарточку, вдивляється в обличчя високого худорлявого чоловіка, намагається запам’ятати; непокоїться — чи зустріне в Сіднеї дядько, чи впізнає?
Салон “Боїнга” — просторий, з великим телеекраном, зручними кріслами, уважними стюардами. Сусідка моя принишкла, очима втупилась в якусь книжку із пожовклими сторінками. Щось собі там читає, безгучно ворушачи губами, мов школярка зубрить урок. Я скоса, непомітно намагався зазирнути, але сторінка надійно прикрита дядьковим фотознімком. Та коли я крадькома все ж прочитав кілька фраз і здивовано звів брови, сусідка сором’язливо і неохоче показала книжку: старенький, зачитаний ще, мабуть, бабою молитовник. Усю дорогу від Сінгапура до Сіднея він залишався розгорнутим на “Хресній дорозі”.