Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Валентина Коляда Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

Моя глибока вдячність

Сергію Миколайовичу та Майї Олексіївні за чуйність і добросердечність, Ользі Іванівні за словники та терплячість, Сергію Борисовичу за консультації, племіннику Андрію за ідеї, коханій донечці Анжеліці за підтримку, дженджері Назарію за малюнки, усьому колективу Городоцької районної бібліотеки, самі знають за що, а Косіченку Сергію Леонідовичу просто за подароване мені життя

Частина І Подорож на Дріоду

Розділ 1

— Тасю, Ромко! Агов! Не пора ще повертатись? Ідіть-но, хоч поїжте. Я вареників з черешнями наварила, — почувся крізь густе гілля голос бабусі. — Злазьте вже. За своїми дослідами і поїсти забуваєте.

Бабуся Надія стояла під деревом та, зробивши дашком долоню, старалась роздивитись поміж смарагдовим листям дітей, які ще зранку вилізли майже на самий вершечок старезного горіха, прихопивши з собою підзорну трубу дідуся Матвія.

— Та злазьте, все ж охолоне. — І вона постукала по стовбуру.

— Зараз, бабусю. От допишу ще кілька розрахунків. Давай, Тасю, спускайся перша, — обізвався з верхівки Роман.

З-поміж гілля, що величним шатром нависало над доброю половиною бабусиного саду, показались смагляві, обдерті об кору, Тасині ноги.

— Зараз, бабусю. Він там ще щось пише.

Ледь вона встигла це сказати, як з горіха чорним вужем зіслизнув, схожий на циганчука, Ромка, як лагідно називала його бабуся Надія.

То був міцний високий тринадцятирічний підліток з синіми очима та ледь кирпатим, але, загалом, дуже гарної форми, носом. Чорна шевелюра кучерявого волосся майже не піддавалась гребінцеві. Засмагла на спекотному сонці шкіра виблискувала, немов у індіанця.

Зблиснувши смужкою білосніжних зубів, він обминув бабусю та сестру і побіг на простору веранду, де на широкому дубовому столі, змайстрованому дідусем Матвієм, парувала макітра вареників, посипаних цукром та щедро политих черешневим соком.

— Ромко, зачекай. За тобою ж неможливо поспіти. Не ходиш, а літаєш, хай тобі грець. — Бабуся, важко дихаючи, піднялась по сходах та всілась на різний стілець, теж виготовлений умілими руками дідуся.

Внук лише замахав руками, за обидві щоки уминаючи пахучі вареники і сьорбаючи просто з макітри бордовий сік.

— Бабусю, щоб встигнути за нашим Ромкою, треба перетворитись на вітер, — Тася, умита та усміхнена, всівшись біля брата, акуратно наклала собі у тарілку справжні витвори кулінарного мистецтва.

Вареники були від найменших до найбільших — розміром у долоню дорослого чоловіка, прикрашені різноманітними хвильками.

— Ох, ти, бабусю, й витівниця, — засміялась дівчинка, смакуючи їжу.

— Ви ж нічого не їсте. Думала, хоч цим зацікавлю. Ромчик уже жити зібрався на горіхові. Скоро збудує там собі хатинку та й перебереться назовсім, — і м’якою долонею старенька пригладила непокірного онукового чуба.

— Як же ти не можеш зрозуміти, що це може бути грандіозне наукове відкриття? — обізвався хлопець, відкладаючи виделку.

— Ти і спати перестав через отой Місяць.

— Це, рідненька, не Місяць, а його двійник «Об’єкт С». Він має таку ж саму, тільки ледь ширшу орбіту, і весь час ховається за справжнім супутником Землі. Двійник можна побачити під час повного Місячного затемнення. Тоді наш супутник має темно-сіре забарвлення, а той — червонуватий і його правий бік злегка виглядає.

— Чекай, то ти і сьогодні ночуватимеш на тому горіхові? — вжахнулась старенька від своєї здогадки.

— Вилізу після першої години ночі. Тоді найкраще вести спостереження. От якби мені справжній телескоп!

Промовивши ці слова, хлопець важко зітхнув і вийшов надвір, де до нього приєднався вірний друг, собака Пірат, — невеликий кудлатий песик з ніжним рожевим язиком, яким він облизував усіх, хто, на його думку, потребував його собачої підтримки та уваги.

— От якби мені та й справжній, потужний телескоп, або, ще краще, потрапити на загадковий двійник, — жалівся хлопець Пірату, а той, настовбурчивши вуха, уважно дивився на Рому відданими карими очима.

Підліток сів під верандою на лаву, і, пригорнувши до себе тепле собаче тільце, полинув у райдужні, та, на жаль, недосяжні мрії.

З кухні чувся брязкіт посуду, то Тася наводила лад після обіду. Бабуся їй допомагала, милуючись онучкою, її великими блакитними очима, пухкими рожевими устами і блискучим білявим волоссям. Ніжний рум’янець грав на щоках дівчинки, що раз-по-раз відкидала рукою неслухняне пасмо.