Роман, мовчки вислухавши Тасині слова та глибоко зітхнувши, промовив:
— Я піду з тобою. Не дозволю з першого ж дня так бездумно наражатись на небезпеку. Може, це у них тільки на словах все красиво та добре.
— Що ти говориш? Тихіше. Вони ж чують кожне наше слово, а також читають всі думки.
— Ну і що? Я завжди кажу тільки те, що думаю, а думаю те, що кажу, і ніхто мені цього не заборонить! І не повірю, що тут звірі настільки ручні, поки сам у цьому не переконаюсь. Особисто!
— Коли тебе з’їдять, переконаєшся у чиємусь шлунку, — усміхнулась Тася.
— Поживемо — побачимо. Ти хотіла вийти прогулятись? Що ж, ходімо. Будемо потихенько знайомитись з надзвичайною природою Дріоди.
Роман швиденько одягнувся, і вони удвох вийшли на вулицю. Пірата на цей раз не взяли, шкодуючи його ще таке коротке життя.
Вже, напевне, був вечір. Гігантські дерева відкидали химерні тіні, в повітрі линули одурманливі пахощі величезних квітів — синіх, червоних, лілових, бузкових, чорних і навіть зелених, що у незліченній кількості буяли довкола. Під ногами була частково якась блакитна трава, а частково, теж блакитний, мох, або щось дуже на нього схоже.
Діти увійшли в ліс. І відразу ж стало темно та надзвичайно вогко, як у земних джунглях. Незвична таємнича темінь давила на голову, сліпила очі, забивала памороки, ніби лещатами стискала горло. Раптом гнітючу тишу прорізав різкий вереск, потім пролунало зловтішне хихотіння. Дітям зробилось моторошно та страшно.
— Ромко, я боюсь. Ти пам’ятаєш, як звідси вийти? — хлопець зовсім не бачив сестри, тільки чув її тремтячий, повний страху голос, та у темноті зблискували широко відкриті очі.
— Знаєш, я якось не надав цьому уваги, — Роман намацав Тасину руку та міцно її стиснув. — Але ж ми і від будинку не відходили далеко. Може за якихось триста метрів. Та й вони нас чесно попередили, що ще дуже погано вивчили тутешню природу, її таємниці та загадки.
— Що ж тепер маємо робити?
Та раптом у темноті з’явились стрибаючі жовті очі, а потім почувся радісний гавкіт.
— Це ж наш Пірат! О, дорогий, безцінний песику, що б ми без тебе робили? — Тася, присівши, міцно пригорнула собачку до себе. — Добре, що ми залишили його вдома. Чуєш, у мене з’являється інформація, що це Зіта, взнавши, що ми тут трохи заблукали, послала його нам на допомогу. А ти ще на них наговорюєш. Бач, які вони хороші та відповідальні. Щоб я більше не чула у ту адресу жодного лихого слова, зрозумів?
Рома мовчки кивнув, бо йому і самому зробилось соромно за нещодавно сказані слова. Тася опустила Пірата додолу і він побіг вперед, тихим гавкотом вказуючи дорогу.
Скоро вони вийшли з лісу і відразу ж посвітлішало. Світ знову заграв усіма барвами, а на душі та серці зробилось тепліше та приємніше.
Діти увійшли до будиночка, де на них вже чекала вечеря — шматки відвареного з різноманітними коріннями — петрушкою, селерою, морквою та пастернаком м’яса, печена «у мундирах» картопля та два великі кухлі з молоком плюс велика хлібина та вазочка з ароматним рожевим варенням. Вони зі смаком повечеряли та, втомлені, полягали спати.
Вранці дітей розбудив легкий стукіт у вікно. Це була ще одна мешканка Дріоди, дуже схожа на Зіту, але багато молодша, ще зовсім дитина. Як на земний вік, їй можна було дати років десять-дванадцять. Роман подумав, що це може бути Зітина донька. Дівчинка принесла сніданок, що складався з салату, який потім, коли його спробували, виявився, на диво, смачним, кількох великих рогаликів та знову молока. Пірату дістались шматочки м’яса та молочна каша. Поставивши все на стіл, вона, з поклоном, вийшла і відразу ж зникла, ніби розтанувши у повітрі. Роман тільки здвигнув плечима, побачивши це, і вже нічому не дивуючись.
— Тут не дуже й потовстішаєш, — жуючи смачний, та ще й духмяний, ніби він був з пелюсток квітів, салат, — зауважила Тася.
— Ти ж чув, як Зіта казала, що все тут у них надзвичайно корисне та поживне.
— І м’ясо вчора було не справжнє, — обізвалась на його слова сестра. — Але яке ніжне та соковите. Дарма, що тільки відтворене на зразок нашого.
Пірат теж поїв з величезним задоволенням і зараз лежав на животі, широко розкинувши задні лапи.
— Цікаво, яка у нас на сьогодні програма? Певне, будемо оглядати їхнє містечко?
— А я би хотіла оглянути їхню дуже екзотичну, на мій погляд, природу.
— Та тут потрібен провідник, бо можна легко заблукати, — сказав, дивлячись на себе у дзеркальну шафу, Роман.
— Так, без провідника ніяк не обійтись, — згодилась з ним Тася. — Надто вже густий ліс та високі дерева. Ми ніби потрапили у земну Африку, ні, швидше Індію, Непал чи Сінгапур. Як розповідав батько, там саме така природа.