— Ми, мабуть, скоро вийдемо до тієї самої річки, з якої я вчора набирала воду. Тільки набагато далі.
Скоро дерева в них над головою зімкнулись і фургон просувався майже у цілковитій темряві. Разом зі світлом зникло й свіже повітря. Воно почало тхнути важкими болотними випарами і дихати ставало дедалі важче.
— Тут, напевне, десь поблизу болото.
І раптом за наступним поворотом, поміж високої рудої трави, крізь зарослі якої вони зараз пробирались з такими труднощами, фургон застряг. Бідолашний віслючок як не намагався витягти його з грузького багна, нічого у нього не виходило.
— Стійте, — скерував Роман. — Так ми нічого не доб’ємось, тільки замучимо бідного Террі і поламаємо вісь, а то й колеса.
І хлопець, підійшовши до важко дихаючого віслючка, лагідно погладив його по мокрій мордочці і взявся випрягати. Далі відвів у ліс, де той відразу ж почав щипати блакитно-зелену траву. Тасю поставив його стерегти, щоб Террі, бува, не ліг, бо застудиться, розгарячілий, на вогкому ґрунті.
Далі, вийнявши з якогось мішка сокиру, взявся рубати кущі та підкладати їх під колеса. На щастя, фургон був досить легкий і по настилу зі зрубаних гілок діти викотили його з багна. Потім знову запрягли віслючка та поїхали далі.
Дорога вперто спускалась все нижче і нижче. Задуха давила на голову та стискувала легені. Почало дерти у горлі і стало ще важче дихати. Небо, чомусь, швидко темніло, хоча було десь близько полудня.
— Зараз, певне, буде гроза, — сказав Рома.
А в наступну хвилину небо прорізали сотні блискавиць і оглушливо вдарив грім.
— Швидко ховаємось, поки не почалась злива, — і направив віслючка під високий тамаринд, з товстелезним та розлогим гіллям. Дерево здіймалось вище від усіх інших та мало майже водонепроникне шатро зі сплетіння гілля та листя.
Ледь вони встигли сховатись під деревом, як хлинув дощ. І не просто дощ, а небо ніби розверзлось та звідти потоками почав хтось лити воду, що стіною відділила дітей від довколишнього світу. Відразу ж смеркло. Роман, Тася та Пірат залізли всередину фургона і тільки визирали звідти. Віслючок теж, видно, добряче злякався, бо тремтів усім тілом, боком притулившись до товстелезного, щонайменше зо п’ятдесят метрів в діаметрі, стовбура. Раз-по-раз спалахували блискавки та гримів грім, що ніби молотом бив по фургону, дереву, під яким діти знайшли прихисток, та їхніх головах.
— Шкода, що Террі не може сюди залізти. Так і нам, і йому було би спокійніше, — прокричала Тася до Романа. У гулі стихії її крик здався хлопцю шепотом. Ревіння вітру та шум дощу заглушали все довкола.
А потім почався град, що був розміром у тенісні м’ячики. Він товк по покриттю фургона, на щастя, дуже міцному, зрізав листя та гілки, що іншим, вже зеленим градом, сипались довкола.
— Слухай, Ромо, а мені чомусь робиться страшно. І коли все стихне, хочу повернутись назад.
Роман, відвернувши від дівчинки голову та ховаючи очі, сказав:
— Я не хотів тобі говорити, але Зіб не виходить на зв’язок. Як думаєш, вони спеціально залишили нас сам-на-сам з їхньою загадковою природою, чи щось сталось зі зв’язком?
— Не знаю. Почекаємо трохи, перш ніж прийняти якесь конкретне рішення. А як справді щось сталось? Наприклад, потужні магнітні бурі чи активні викиди плазми на їхньому Раміду. Я чомусь не вірю, що дріодці могли кинути нас напризволяще. На звичайних шахраїв вони не схожі, — тверезо розсудила Тася, якій надзвичайно сподобались мешканці Дріоди і тепер, коли гроза почала потроху вщухати, відразу ж передумала вертатись.
— Гаразд, зачекаємо. — Рома, промовивши це, виглянув з фургона.
Дощ помалу переставав, але великі краплі все ще барабанили по брезентовому верху та листю дерев. Бідолашний Террі геть змок, на додачу, його ще й добряче потовк град, та тваринка мужньо зносила природні негаразди і навіть не подала жодного тривожного чи жалібного звуку.
— Як ми маємо зігрітись? — запитала, цокочучи зубами, трохи від холоду, трохи від страху, Тася. Зляканий Пірат, притиснувшись до її ніг, час від часу повискував.
Роман мовчки вийняв з якогось лантуха, бо тільки він знав, що і де у них знаходиться, щось типу фуфайки та загорнув у неї тремтячу дівчинку.
Пройшло ще півгодини і дощ ущух зовсім. Але натомість почувся ще якийсь, багато грізніший від того, що створювала гроза, шум.
— А це ще що? — скрикнула Тася.
— Думаю, вийшла з берегів твоя знайома річка, — криво посміхнувся Роман.
— Куди ж тепер нам подітись?
— Не думаю, що вона дістанеться аж сюди, та про всяк випадок нам потрібно бути напоготові, — хоробрився хлопець перед сестрою.