— Виходь, друже, — крикнув йому хлопець, — тут зовсім не страшно.
Тваринка зрозуміла його, але замотала головою, показавши вниз.
— Це для нього надто високо. Ходімо допоможемо спуститись. — Роман заліз у фургон та піднявши ноги Террі, штовхнув його до Тасі. Дівчинка, підхопивши віслючка спереду, акуратно поставила його на прибережну гальку. Тваринка вдячно подивившись на дітей, пішла до пальм, та вляглась під крайньою.
— От халепа! Ми ж навіть не подякували крокодилу за допомогу та благополучну гавань біля цього острівця. Ну нічого, може, він телепатично відчуває нашу глибоку вдячність, — проказав Роман і, підкликавши сестру, взявся за петлю, щоб відтягти фургон якнайдалі на берег. Потім діти почали розмірковувати, що їм робити далі.
— Давайте спочатку назбираємо хмизу, розпалимо багаття та зготуємо гарячого чаю, — запропонувала практична у будь-якій ситуації Тася. — Може, тоді у голові проясниться і вона почне щось думати?
— Тоді гайда збирати гілля. Воно доволі сухе і годиться для вогню, — скерував Роман, відчуваючи себе відповідальним за Тасю та тварин і трохи винним, що вони потрапили у такі неприємності.
Хлопець першим почав збирати розкидане скрізь галуззя, зносячи його на купу. Тася приєдналась до нього і скоро гарна купа хмизу височіла на березі.
— Знаєш, а я щось придумав, — раптом вигукнув Роман і побіг до фургона та приніс лопату, великого кухля і порожню каністру з-під води. Далі, знайшовши місце, де пісок був найчистіший, заходився рити у ньому ямку. Тася, боячись збити брата з думки, лише мовчки спостерігала за його роботою.
Коли ямка досягла у глибину півметра, Роман, відклавши лопату в сторону, почав терпляче чекати, втупивши погляд всередину. Потім знову схопив лопату і викопав глибше.
— Таки звершилось, — через хвилю голосно закричав він, затанцювавши довкола ямки, далі став на коліна і поцілував пісок.
Тася, підійшовши до нього, побачила, що ямка повільно наповнюється водою. Дівчинка, нахилившись, вмочила у цю воду палець та спробувала на смак кілька крапель.
— Смачна! Майже така, як у нас у селі в криниці.
Їй, мабуть, не слід було цього казати, бо Роман перестав стрибати. Впавши на пісок, він накрив голову руками.
— Пробач. Я просто не подумала, — Тася погладила брата по плечу. Хлопець нічого не відповів, тільки відвернувся вбік, ховаючи сльози, що котились по його смаглявих щоках. Потім піднявся на ноги та, витираючи обличчя, промовив:
— Набирай швидше воду, а я принесу ще одну каністру. Хтозна скільки її там є.
Але скільки вони не черпали, рівень води не зменшувався. Діти напоїли Террі, досхочу напились самі, зготували чай та ще набрали води про запас.
— Як ти думаєш, може, Зіб не виходить на зв’язок, бо їх теж залило? Адже глянь, вода скрізь і їй не видно кінця-краю.
— Може й залило. Не знаю, — відповіла Тася, допиваючи свою чашку чаю та споліскуючи її. — Але все ж таки вірю, що вони не покинуть нас напризволяще і якось зв’яжуться. Не вірю я у підлість — і все!
— Я теж, — підтримав сестру Роман. — Та зараз мене більше цікавить, скільки нам доведеться тут просидіти, коли спаде вода і чи їстівні плоди на цих пальмах.
Хлопець з мавпячою спритністю видерся на самий вершечок однієї з пальм та почав скидати додолу горіхи, схожі на кокосові. Як їх відкрити, Тася добре знала, тому відразу розділила кілька плодів на половинки та поклала їх у ряд, чекаючи, поки спуститься Роман, який все скидав та скидав горіхи.
— Та досить вже, — не витримавши, закричала дівчинка. — Залиш ще на потім.
Хлопець, махнувши рукою, поліз додолу, швидко перебираючи руками та ногами.
Своїм майже фантастичним умінням так лазити по деревах, Роман завдячував улюбленому вчителю фізичної культури та спорту, Юрію Миколайовичу, який ніколи нікому не давав спуску, особливо хлопцям, напираючи на те, що вони майбутні захисники Вітчизни і тому мусять добре навчитись усьому — лазити, бігати, стрибати, стріляти, підтягуватись. Тир він вибив у директора школи з боєм. Юрій Миколайович хронічно не переносив тих, що нишком палили у шкільному туалеті чи гайку, що був поза школою. Таких він з допомогою добровільних дружинників-старшокласників зненацька застукував за неймовірним, на його авторитетну думку, злочином і нещадно карав, годуючи недопалком. Хто не міг його з’їсти, просто перед ним мусили віджиматись, скільки вистачить духу. Тому у їхній школі майже ніхто не палив, а спортивні збірні майже завжди займали призові місця навіть на республіканських змаганнях. Всі школярі долали стометрівку за мінімум секунд, добре бігали на лижах, грали у футбол, волейбол, баскетбол та гандбол. У планах Юрія Миколайовича був ще майданчик для гри у теніс та басейн.