Надвечір спека почала спадати. Роман з дідусем Матвієм увімкнули помпу і з шланга полили спраглий город. Пониклі за день рослини на очах розправлялись та оживали. Краплини води, що скочувались по листю, бриніли та сяяли всіма кольорами веселки. Довгасті кабачки і величезні гарбузи, лежачи поміж широкого листя, полегшено зітхали і щиро раділи живильним струменям води, що ігристим дощиком вдаряли в землю та відразу ж проникали до стомленого спекою коріння.
— Гей, як чудово, як добре та радісно жити, коли господар напоїть нас, — гомонів корінь до кореня і підморгував до сором’язливої червонощокої моркви та роздутої поважної цибулі.
А Сонце, ніби розуміючи, що його надмірна увага трохи шкодить довколишньому світу, вогняним колесом котилось до обрію. Ось залишився тільки краєчок і скоро прохолодна ніч зачарувала всіх довкола. Тільки де-не-де гавкав собака чи спросоння скрикував якийсь птах.
На болоті раз-по-раз починала кумкати жаба і скоро цілий хор банькатих кумась розлився понад левадами.
— Оце, дітки, на дощ. Чуєте як галасують? І ластівки нині низько літали. Йдіть вже лягати спати, перша година ночі.
Бабуся прочовгала по доріжці та, хляпаючи стоптаними капцями, піднялась сходами на веранду, зрозумівши, що ніякими умовляннями не зажене онуків в хату, та ще й у таку казкову ніч.
Діти знову видерлись на горіх, поспостерігати за мовчазним супутником Землі, що, уповні, пропливав просто над їхніми головами.
— Тасю, а ти знаєш, що коли Місяць повний, можна загадувати бажання. Кажуть, обов’язково збудеться. Тільки треба його прокричати на увесь голос.
— І що б ти загадав?
— Чесно? Щоб ніколи-ніколи ніде не було війни, не плакали діти, щоб усім вистачало їжі та води, і всі сироти знайшли батьків. Та ще щоб ніхто не страждав від болю, а від усіх хвороб винайшли ліки і вони були доступні всім без винятку, — відгукнувся Рома, що, притиснувшись до гілки, сидів у своєрідному гамаку, сплетеному самою природою. Зошит з розрахунками лежав у нього на колінах і хлопець, підсвічуючи собі ліхтариком та висунувши кінчик язика, щось швиденько туди записував.
— А знаєш, що б я загадала? — Тася примостилась на розгалуженні двох широких гілляк. — Я б загадала, щоб люди видали такий закон, який би забороняв убивати тварин та птахів і навіть ловити рибу.
— Але ж тоді риби розвелося б стільки, що вона би витіснила собою воду!
— Неправда! Я читала в одному науковому журналі про природний відбір, де самі риби поїдають зайвих риб, а, приміром, у вовчій зграї найсильніші задирають найслабших.
— Але ж це теж жорстоко!
— Може й так. Але природа саморегулююча і зовсім не потребує втручання людини. Від цього вона тільки страждає.
— Знаєш, як на Чукотці відбирають найсильніших собачат, що потім зможуть йти в упряжці? Відразу після народження викидають всіх на мороз. Котрі приповзуть назад до матері, тих і залишають, а решта, слабші, замерзають.
— Звідки ти це знаєш?
— Слухай, я теж, може, хоч трохи на чомусь розуміюсь, — огризнувся Рома, зручніше вмощуючись у гамаку.
Тася, замовкнувши, погладила брата по плечу. Дівчинка ніколи на нього не ображалась, бо знала, що хлопець має такий характер, що, якщо і скаже щось образливе, потім буде гірко жаліти, заглядаючи в очі, як побитий собака, і соромлячись просити пробачення.
А Місяць все плив над Землею, кидаючи з висоти невидиме проміння й, іноді, заходячи за хмари, створював довкола мерехтливе світіння. Тася з Ромою, дивлячись в небо, все старались збагнути його таємницю, точніше, таємницю того, що ховалось позаду постійного супутника нашої планети, та дивний погляд дівчини, що несе воду.
— Слухай, Тасю, а Місяць, напевне, був колись закоханий у цю дівчину.
— І вона теж дуже його любила, тому, назавжди покинувши батьківську хату, полинула вгору та й припала до коханого. Її образ так і залишився на його тлі, але дівчина завжди з сумом дивиться на рідні простори, поміж зелених гір відшукуючи рідну хату, — підтримала Романову легенду замріяна Тася.