— І ця дівчина, напевне, українка. Дивись, вона у плахті та віночку.
— Або ж росіянка чи білоруска. У них теж коромислом носять воду.
— Добре, спускаймось надолину, бо через нас бабуся не засне, — і хлопець першим, з мавпячою проворністю, почав злазити, допомагаючи при цьому сестрі.
Опинившись внизу, діти, стараючись поводитись тихо, прослизнули у хату та повкладались спати.
А Місяць, тихенько зітхнувши, ще яскравіше засяяв в небесних просторах.
Розділ 3
Тася прокинулась від того, що волохатий джміль бився у вікно, біля якого вона спала. Дівчинка з хрустом потяглась, та, зіскочивши з ліжка, швиденько одягнулась і, взувшись у блакитні босоніжки, вибігла надвір.
Сонце сьогодні ховалось за хмарами, лише зрідка кидаючи на землю скупий промінчик. Пірат радісно гавкав, ганяючись за мухами, що роєм кружляли над його головою. Побачивши Тасю, він круто змінив свій віраж та кинувся дівчинці під ноги.
— Що, Пірате, може хоч сьогодні буде трохи легше дихати, як ти думаєш? — і вона, нагнувшись, полоскотала собачку за вухом.
Зраділе цуценя перекинулось на спинку, підставляючи Тасиним пальцям ще й живіт.
— Ох ти ж хитруне, — дівчинка присіла і почала гладити та лоскотати ніжно-рожеве, вже чимось щільно набите, Піратове пузо.
— Може, підете сьогодні по малину? — з-за рогу вийшла бабуся, несучи у решеті стиглі вишні, — напевне, не буде такої спеки, як учора. Зваримо варення, буде взимку до чаю. Ну то як, йти будити Ромку?
Тася знизила плечима, добре знаючи братову нелюбов до раннього вставання.
Та, на її подив, той, кого мали піднімати довгими умовляннями, сам з’явився у дверях, широко позіхаючи та чухаючи спину.
— Тобі, хлопче, треба буде увечері змастити плечі свіжою сметаною, а то скоро шкіра злізе. Цілий день смажишся на сонці, — і бабуся, промовивши це, протислась повз нього у двері.
— Чуєш, про що просять нас сьогодні? Піти до лісу по малину. Ти як на це? Особисто я — за.
— Треба подумати. Що у нас заплановано? Та ніби нічого такого термінового. Можна й сходити, — і Роман, торкнувшись великим пальцем ноги Піратового носа, пішов за хату вмиватись.
З кухні полинули пахощі свіжовипечених млинців, що їх дуже добре вміла готувати бабуся Надія. Були вони тоненькі та рум’яні, з відчутним присмаком меду.
Певне, ті пахощі дісталися й Романа, бо він вискочив з-за хати і, помахавши Тасі рукою, забіг на кухню.
Ароматні млинці гіркою лежали на широкому тарелі, а у мисочках, на вибір, були варення та сметана. Дідусь Матвій, покректуючи, згортав випічку у трубочку та, вмочуючи у сметану, швиденько впихав у широкого, зарослого густою сивою бородою, рота.
— Швидше, онуче, бо не встигнеш. Така смакота, що усі з’їм.
— Луснеш, старий дурню, — і бабуся жартівливо стукнула дідуся ложкою по голові.
Роман всівся і, наклавши собі з добрий десяток млинців, почав з апетитом їсти, вмочуючи то у варення, то у сметану. Пірат крутився під ногами, заглядаючи хлопцеві у рота та лижучи пальці, якими той, під столом, погладжував собачку.
Гірка млинців розтанула на очах і дідусь, поплескуючи себе по животі, взявши вила, пішов переворушити сіно. Тася відмовилась від запропонованої страви та взялась варити собі вермішель на молоці, яку дуже любила.
Коли всі поїли, бабуся налагодила дітям полуденок, вкинувши туди пляшку компоту. Все це Роман поклав у місткий рюкзак і повісив його за плечима. Тася взяла широкий плетений кошик, встеливши його папером, обоє надягли солом’яні брилі і вирушили до лісу.
Дорога була неблизька — кілометрів зо п’ять. Спочатку селом, далі понад річкою, що, звиваючись, текла між розлогими вербами, потім — левадами, аж ген до лісу і ще трохи, повз стару могилу. Кажуть, у ній похований невідомий солдат. В узголів’ї могили росло могутнє дерево. Біля поховання на хвилину зупинялись, віддаючи шану мужньому захиснику рідного краю.
— Хоч би не було дощу. Ми ж не маємо плащів, — сказав Рома, порушуючи дзвінку лісову тишу.
— Тю, дурненький, так ти ж у лісі. Присядемо під будь-яким деревом.
— Яка ж ти у мене розумниця, — ущипнув хлопець сестричку за ніжну щічку, — а я й не подумав. Справді, — і він, розсміявшись, відійшов вбік та, схилившись, почав щось пильно розглядати у густій траві.
— Що там? — зацікавлено запитала Тася, зупиняючись та витягуючи шию, стараючись роздивитись хоч здалеку братову знахідку.
— Слухай, я ще такого не бачив. Йди-но подивись, — хлопець, вирівнявшись, повними здивування очима подивився на дівчинку.