Пірат, що біг слідом за Романом, наштовхнувшись на хлопцеву знахідку, раптом завищав і, високо підстрибнувши, кинувся навтьоки, відразу ж зникнувши у кущах.
— Та що ж там таке? — дівчинка, що спочатку заклякла від дивної поведінки собаки, заворушилась і, трохи отямившись, підбігла до брата.
На землі виднілись відбитки чиїхось ніг, які ні в один людський розмір взуття би не помістились. Відбитки були ще й широкі — близько п’ятнадцяти сантиметрів. У самому кінці, де мали б бути, по ідеї, пальці, виднілись заглибини — ніби від кігтів.
У дітей волосся стало дибки.
— Чуєш, а хто може мати такий розмір? Це ж тягне на п’ятдесятий, як не більше.
— А може, то хто пожартував, понаставлявши вздовж стежки таких слідів. Дивись, он ще такі самі. Це щоб менше люду йшло по малину, — трохи розрядила обстановку Тася.
І справді, через декілька метрів, тільки вже з другої сторони широкої стежки, що вужем звивалась поміж дерев, були точно такі ж відбитки. Ланцюг з тих слідів тягся до глибокого рову, який знаходився метрів за сто від стежки. Там завжди було темно та вогко, і, зазвичай, люди любили збирати гриби — маслюки та підпеньки.
— На що ж вони схожі? Згадав! На сліди лап древніх ящерів, що жили на Землі ще до льодовикового періоду.
— Та ні, там були б, точніше, мали б бути більші, набагато більші лапи, — не погодилась з версією брата Тася, яка вже потроху почала відходити від пережитого раптового страху.
— Але ж ящери бували різні, — від малих і до найбільших — розміром з п’ятиповерховий будинок! Як ти гадаєш, може, це і справді зробили люди?
— Не думаю. Ні, точно ні. Це я просто так сказала, щоб тебе заспокоїти. Бачив, як злякалась наша собачка? І, до речі, де вона? Пірате! Агов! На-на-на!
З густих хащів почулось тихе повискування, потім виткнулась смішна, з настовбурченими вухами, собача мордочка. Пірат проповз кілька метрів і завмер, зляканими очима дивлячись на дітей.
— Та що ж це таке, нарешті? Пірате, ану йди ближче! — знову покликала Тася.
Але нічого не допомагало. Собака повзав по колу, вищав, та ближче як за п’ять метрів до знахідки не наближався.
А в очах обох дітей вже зовсім зник страх, залишилась лише гостра цікавість і бажання, нарешті, зрозуміти, що ж то таке трапилось у їх завжди спокійному і такому звичному лісі.
Вони вже давно психологічно підготували себе до чогось подібного і лише жалкували, що ці сліди не трапились їм на очі багато раніше.
Тільки бідолашний Пірат все ніяк не міг заспокоїтись. Він щулив вуха, поводив носом та весь час стиха повискував. Шерсть на собаці періодично ставала дибки, він починав гарчати і дерти задніми лапами землю, ніби перед боєм.
— Пірате, будь ласка, заспокойся. Нічого такого, — закричав Роман, а потім, обернувшись, повернувся до Тасі та додав: — Це ще може бути слід Єті — Снігової людини. Але я ще ніколи не чув, щоб вона бувала у тутешніх краях. Її бачили у Сибіру, на Алтаї, щось подібне згадували мешканці Гімалаїв, Карпат та Канади. Невже їй набридло бродити там і вона перебралась сюди?
— Слухай, ну ти зараз просто як маленька дитина, все б вигадувати казки, — осадила Романа Тася. — Ми сьогодні потрапимо у малинник чи ні? Знайшли щось — то й знайшли. У теперішньому дивовижному світі я вже нічому не дивуюсь. Не здивуюсь, навіть якщо зараз побачу «літаючу тарілку»!
— Добре, пішли. На зворотному шляху роздивимось їх детальніше.
І діти, покинувши свою загадкову знахідку, попрямували далі. Невдовзі вдалині показався зруб, де росла дика, але надзвичайно смачна та добірна малина. Вони так захопились збором сонячних теплих ягід, що й незчулись, як звернуло з полудня і сонце поволі покотилось до обрію. Коли нарвали повний кошик, Роман ще дістав з рюкзака велику та цупку торбу з церети. Наповнили і її.
— Ну що ж, думаю, досить, — оббираючи зі штанин засохлу траву, промовила розважлива Тася. — Маємо повний кошик та майже повну торбу. Вистачить і на варення, і на вареники та пиріг. А на компот назбираємо через декілька днів, сезон тільки-но розпочався.
Роздираючи колючі кущі шипшини та ожини, що опутали малину густим павутинням, діти почали вибиратись на дорогу, яка серпантином огинала зруб. Пірат, все ще насторожено щулячи вуха, продирався слідом. Та раптом собака підскочила високо у повітря і всіма чотирма лапами дзвінко гепнулась об землю.
Просто перед дітьми відкрилась широка галявина, якої, а Роман з Тасею це добре знали, там раніше не було. Посеред неї стояло щось схоже на гострий циліндр з багатьма вузькими, схожими на бійниці, вікнами-ілюмінаторами. А ще «воно» нагадувало довгу, звужену вгорі, сріблясто-білу сигару з темнішими поперечними смугами. Апарат таємниче зблискував зеленкуватим фосфоричним світлом. Діти і собака злякано завмерли на місці. Але те світіння, чомусь, діяло, на диво, заспокійливо. Коли Рома знову відчув здатність рухатись, а його важко було чимось налякати, хлопець підійшов трохи ближче, щоб краще роздивитись, на його поважну думку, міжпланетний космічний корабель. Навколо панувала абсолютна дивна тиша, навіть вітер перестав шуміти у кронах дерев, і серця дітей бились у пришвидшеному темпі, а кров пульсувала в унісон з легкою вібрацією таємничого гостя.