— Румцайсику, ти тут?
Румцайс підскочив до віконця і подивився на Манку крізь грати.
— Ой і високо ж ти! — сумно промовила внизу Манка.
Румцайс тільки кулаки стиснув. Навіть якби він виломив грати і стрибнув, все одно цілим би вниз не дістався.
І ніхто з них не помітив, що у віконце влетіла та сама галка, яку Румцайс визволив із тернового куща.
Фіштулу дуже розгнівило, що Манка рюмсає біля самої в'язниці. Тому він знову пішов до Румцайса.
Відімкнув він дубові двері і кинув оком по комірці. Румцайса не побачив, але за стовпом почув знайому пісеньку:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
Це повторювалося раз за разом, і у Фіштули вже були повні вуха того співу:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
Бурмистер розгнівався ще дужче, забряжчав з усієї сили ключами і закричав:
— Грім і блискавка! Ти що, Румцайсе, іншої не знаєш?
А пісенька лунає і лунає.
Фіштула кинувся за стовп.
Але там сиділа на залізному гаку галка, блимала на Фіштулу оком і виспівувала Румцайсовим голосом:
— Трададада-дададада-діядадада-традада.
А Румцайс за спиною у Фіштули дременув прочиненими дверима геть із в'язниці.
9. Як Румцайс визволяв Манку
У розбійницькому житті всього буває, от і випало так, що незабаром після цього потрапила й Манка у тенети бурмистра Фіштули.
Міняла вона напірники на подушках, пір'я літало по всій печері; одна пір'їна потрапила Румцайсові в ніс. Набрав він вітру, наче ковальський міх і:
— Апчхи!
Глечик, що стояв на полиці, похитнувся, гепнув додолу — та й було по ньому.
— Байдуже, — мовила Манка, — він із глини й душі не має. Піду-но до Їчина та й куплю собі новий.
Зав'язала вона гріш у ріжок хустини та й подалася по глечик.
Коли Манка йшла вулицею в Їчині, раптом почувся їй знайомий голосок.
У вікні якогось будинку стояла клітка, і в ній сиділа пташка — мати отих шести зябликів, що їх Румцайс вивів у своєму пістолі.
— Настали для мене, Манко, лихі часи, — сумно мовила пташка, — спіймали мене, і мушу я тепер виспівувати у бурмистра Фіштули.
— Мало йому, клятому, що людей у в'язниці тримає!
Манка потяглася до клітки, відчинила дверцята і випустила зяблика.
Та в цю саму мить схопив її за руку бурмистер Фіштула, який ховався за вазонами герані.
— Ага, спіймалась! От і підеш в буцегарню, розбійницька красуне! — вигукнув він і потяг Манку до в'язниці. Запроторив її в комірчину під самісіньким дахом, де сидів раніше Румцайс. — Тебе я вже стерегтиму пильніше, ніж твого розбійника!
Потім зайшов Фіштула в браму під баштою і розігнав звідти галок на всі чотири сторони світу. Далі побіг Фіштула по Їчину. І скрізь, де ступала його нога, наказував палити геть усі драбини й драбинки, щоб Румцайс не міг вилізти до Манчиного віконця.
Манка сиділа за ґратами, а Румцайс тим часом чекав на неї в розбійницькій печері.
Сонце вже хилилося до обрію, коли прилетіла пташка-зяблик, сіла Румцайсові на долоню і процвірінькала:
— А бурмистер посадив твою Манку у в'язницю!
Румцайс скочив на ноги.
— Я біжу туди і визволю Манку!
— Не визволиш, бо не дістанеш! — процвірінькала пташка. — Посадив Фіштула її у комірчину під самісіньким дахом і звелів попалити всі драбини.
— А я свою драбину принесу! — рішуче сказав Румцайс і рушив полем, а далі імператорською дорогою до Їчина.
Минаючи тополину алею, побачив найвище дерево і спитав у нього:
— Тобі скільки років?
— Та вже, мабуть, сто буде, — відповіла тополя.
— А чи весело тобі жити? — питає далі Румцайс.
— Уже я все тут перебачила і всього зажила, — відповіла тополя.
Румцайс зрубав тополю, завдав собі на плечі й пішов далі до Їчина. Було вже темно, і молодий місяць з гострими ріжками був йому вірним товаришем у дорозі.
Доніс Румцайс тополю аж до міської в'язниці, притулив до стіни і виліз нею вгору, наче драбиною.
Зустрілися вони з Манкою біля заґратованого віконця.
— Ось і я! — сказав Румцайс. — Навіть не задихався, ніби пройшов по всипаній піском доріжці.
Манка простягла руки через грати і обняла Румцайса так міцно, що в нього з кишені посипалися порох та жолуді.
А в цей час ішов бурмистер Фіштула через ринковий майдан, погойдував засвіченим ліхтарем і держалном алебарди кресав по бруківці.
Раптом до ніг йому підкотився жолудь. Тоді другий. А тоді ще один!
Коли прикотився і третій, Фіштула почав роздивлятися, звідкіля котяться ці жолуді.