Румцайс перевернувся на своєму ліжку, збитому із ялинових кругляків.
— Та ні, не я.
— Щоб нам іще вовк не забіг часом до печери! — злякалася Манка, запалила скіпку і почала зазирати у всі кутки. Посвітила і під Румцайсове ліжко. — Он воно що!
Під ліжком стояли Румцайсові чоботи — гожі чоботята власної роботи, які йому служили без перепочинку вже три роки.
Правий чобіт вискалив зуби і позіхав од вуха до вуха.
Румцайс сів, спустив ноги з ліжка, потер п'яту об п'яту і задумливо покрутив великими пальцями.
— Де ж я тепер візьму нові чоботи?
— Якби ти був простий городянин, то купив би, — мовила Манка. — Але ж ти розбійник. Спіймай шевця, коли йтиме лісом, і забери в нього чоботи.
Румцайс спохмурнів, аж борода в нього стала, наче чорна хмара. Потім узяв свою куртку з іспанської шкіри, дістав з кишені книжку, перев'язану шворочкою, і присів ближче до вогню.
— Ану ж бо добре глянь сюди, Манко. Це моя мандрівна книжка. А ось тут свідоцтво, що я скінчив навчання. Я сам був чоботар і скажу тобі щиро, що на свого брата чоботаря моя розбійницька рука не підніметься.
— Але ж не будеш ти в мене бігати босим по лісу, Румцайсе? — стурбовано сказала Манка.
— А буду, чом би й ні! — тупнув босою ногою Румцайс.
На ранок не стало чоботам краще, правий так само позіхав і просив каші. Румцайсове шевське начиння лежало аж у Їчині, в майстерні під баштою, тож не було чим полагодити чобіт.
Вранці по всьому лісу почали гомоніти, що розбійник Румцайс вчитиметься ходити босим. Прийшли подивитись на таку дивину олені й білки, на скелі всівся орел, на гілочці — синиця, з-під каміння з цікавістю визирали змійки та ящірки.
Коли зійшло сонце, мовив Румцайс:
— Ну, я пішов.
Відклав він пістоль, Манка його благословила, і Румцайс зробив перший крок із печери. Та тільки ступнув — зачепив великим пальцем об камінь. На другому кроці під ногу йому потрапив їжак, а третього кроку він уже вирішив не робити. Сів Румцайс на пеньок і каже:
— Не буду ж я лісовим звірам за посміховисько!
Манці було шкода Румцайса.
— Любий мій Румцайсе, я не переживу, якщо ти відіб'єш собі пальця, — сказала вона. — Краще я сама піду грабувати шевця.
І вона подалася на роздоріжжя під дубом, повз який проходили підмайстри-ремісники, вирушаючи мандрувати по світу.
Прийшовши на роздоріжжя, нарвала Манка жменю чорниць і по-розбійницьки зашмарувала собі все обличчя. Потім лягла в засаду за великим каменем. Свого пістоля в Манки не було, тому взяла вона з собою Румцайсовий і навела його на роздоріжжя. А щоб не так довго було чекати, почала вона вправлягися у розбійницьких рухах, які перебрала в Румцайса.
Нарешті побачила вона, як хтось іде дорогою від Їчина. Був то підмайстер шевського цеху Годятко. На палиці, перекинутій через плече, ніс Годятко пару чобіт з високими халявами. То були добрі чоботи; до вушок в них були привішені папірці, на яких писалося по-чеськи, по-німецьки і по-французьки:
«ЦЕ МІЦНІ, ЩЕ Й ГАРНІ ЧОБОТИ, БО ВОНИ ЧЕСНОЇ ЧЕСЬКОЇ РОБОТИ».
Підмайстер Годятко намірявся продати їх десь у Австрії або й у Швейцарії. Зараз він наближався до Манки по дорозі від Їчина, і ті чесні чоботи погойдувалися в нього за спиною на палиці.
У цю мить Манка виткнула руку з гущавини, хап! — і палиця вже порожня.
Підмайстер нічого не помітив і йшов собі далі.
А Манка побігла до Румцайса.
— Отепер ти можеш узутися!
Румцайс обдивився нові чоботи з усіх боків, обмацав їх і мало язика із захвату не проковтнув.
— Сто чортів! Оце справжня чесна робота!
— От добре буде ходити! — зраділа Манка і допомогла Румцайсові взути чоботи.
Румцайс устав і спробував, як воно ходиться в нових чоботях.
— Як улиті!
І зробив крок. Тоді другий. І третій. Хоче спинитись, щоб іще похвалити чоботи — але вони йдуть і йдуть далі, і ніяк їх не спиниш. І кричав на них Румцайс, і по-доброму вмовляв — чоботи несли його вперед і вперед. Так і промчав у них Румцайс через ліс, потім імператорською дорогою аж до самого Їчина.
— Манко, я їх не втримаю! — кричить Румцайс, а біля литок в нього тріпочуть папірці з написами, що ні чоботи найчесніші з чесних.
Побігла Манка за Румцайсом.
А чоботи тим часом протупали по їчинській дорозі, потім вулицею повз корчму «Місто Гамбург», ще й трохи за браму під баштою. Там і спинилися.
Спинилися вони перед майстернею, де на дверях прибито об'яву:
«ЗА ОБРАЗУ НОГИ ПАНА ВІЙТА ЗАЧИНЕНО АЖ ДО САМОЇ СМЕРТІ».
Ця об'ява висіла ще з того нещасливого часу, коли Гумпалова несправедливість вигнала Румцайса на розбійницький хліб.