— Може, зняти оце? — спитав сам у себе Румцайс і хвилинку зачекав, що скажуть чоботи.
Чоботи притупнули. Тоді самі сковзнули в Румцайса з ніг, повернулися й побігли за своїм справжнім хазяїном — підмайстром Годятком.
Румцайс зачекав, поки підійде Манка, і разом з нею зняв об'яву. Потім зайшли вони до майстерні. Було там усе так, як покинув Румцайс три роки тому, коли його вигнали з Їчина за образу Гумпалової ногн.
Хутко натяг Румцайс на себе шевський фартух, сів на стільчик, притиснув до коліна чобіт, який почав був колись шити, та й почав забивати у нього один за одним дерев'яні гвіздочки.
Манка тим часом затопила плиту в кухні, сіла на ослінчик і стала пригадувати, як його варять не розбійницьку юшку.
Раптом у майстерні за стіною перестав стукати молоточок. Манка побігла туди.
— Що тобі, Румцайсе?
А Румцайс дивиться на вивернутий гвіздочок і каже:
— Та це я міркую собі: може, воно й справді є на світі справедливість, і лишуся я назавжди при своєму ремеслі?
14. Як Румцайс знову пішов у розбійники
Ледве проминуло три тижні відтоді, як Румцайс знову почав чесно шевцювати, коли рано-вранці по Їчину загомоніли про новину. Мовляв, той слюсар, що його княгиня Майолена виписала аж із Фландрії, змайстрував дивовижні ключі та відмички і випустить пана князя із малої замкової башти.
— Хотів би я побачити, як це в нього вийде, — похитав головою Румцайс, смолячи дратву.
Опівдні їчинці вже говорили, що залізні двері піддалися і що звідти вибіг лютий, як змій, пан князь, і слідом за ним — лакей Фріцек.
Увечері всі в місті вже знали, що до Їчина прискакали троє чорногорців.
То були чорняві хлопці десь із берегів південного моря. Вуса в них були, як списи, і ніхто цих хлопців не розумів. Княгиня Майолена покликала їх до Їчина, щоб панові князю спокійніше панувалося.
Тієї ночі Румцайсові спалось погано. Він борсався на ліжку, наче короп в очереті, аж поки Манка обізвалась:
— Що це з гобою?
Румцайс отямився і мовив:
— Сам не знаю. Не спиться, та й годі.
— Це озиваються в тобі наші давні розбійницькі часи, — сказала Манка і тихо зітхнула. — Що було, те минулося. Спи.
Та ледве вона договорила, як під вікном на вулиці почулися кроки. Румцайс тихенько погукав Манку:
— Чуєш? Щось там діється.
Він підскочив до вікна. Світало; для місяця вже пізно, але сонечко ще не сходило. У сутіні видно було, як майданом крокують троє чорногорців. Вони прямували дорогою з міста, і в кожного на одному плечі була пилка, а на другому — сокира.
— Хотів би я довідатись, куди вони так рано чешуть, сказав Румцайс і намірився вийти на вулицю. — Краще, Манко, я за ними простежу.
Та в цю мить двері у шевській майстерні розчахнулися, і на порозі став лакей Фріцек.
— Нікуди, Румцайсе, не збирайся, — мовив він суворо, — а зараз же сідай шити чоботи для пана князя. Ось тобі шмат шкіри з риби-кита!
Сказавши це, кинув він на столик перед Румцайсом шкіру, хряпнув дверима і зник.
Коли князь велить робити, мусить швець братися до діла. Румцайс неквапом розмітив шкіру, викроїв переди і почав був шити. Але в голові в нього снувалися дивні думки.
— Спершу ці чорногорці, а тоді у такий ранній час, ні сіло ні впало, — чоботи для пана князя. Що воно за знак?
А за хвилину знову:
— Скидається на те, що пан князь цими чобітьми хоче прив'язати мене до мого ослінчика.
Проте не міг Румцайс покинути князеві чоботи; тож і сказав він Манці:
— Біжи поглянь, куди ті хлопці-чорногорці подалися.
Манка вибігла надвір і потайки пішла слід у слід за ними.
Румцайс тим часом закінчив верх, прошив ранти і вже взявся прибивати ліву підошву. Аж раптом у відчинене вікно влетів зяблик.
Румцайс глянув на нього та й каже:
— А я тебе ніби знаю.
Це була одна із тих шести пташок, які колись вилупилися у Румцайса в пістолі.
Зяблик зацвірінькав:
— Румцайсе! Манка переказувала, що пан князь звелів вирубати Ржаголецький ліс!
— Що? — гримнув Румцайс, наче вистрелив із пістоля. — Мій улюблений ліс Ржаголець вирубають?
Чобіт з дорогоцінної шкіри риби-кита в ту ж мить полетів у один бік, а шевський молоток — в інший. Румцайс скочив до шафи, зірвав з гачка своє старе розбійницьке вбрання — куртку з кордовської шкіри, штани і гостроверхий капелюх із букової кори. Натяг усе на себе, а за пояс заклав пістоль.
І — гайда з майстерні! Грюкнув за собою дверима, на коліні написав нову об'яву і кулаком прибив її до одвірка: