— Я цього так не облишу! — вигукнув Румцайс і побіг слідом за оленем.
Наздогнав він оленя далеко у полі. Скочив йому на спину, і олень поскакав чвалом через луг і далі імператорською дорогою до Їчина. Коли під'їхали ближче, так що князь міг вже добре роздивитися їх, сховався Румцайс за гіллясті оленячі роги.
А пан князь тим часом угорі на галереї аж ногами притупував з радощів, що все йому так добре вдається, і весь час показував оленеві головку червоної капусти. Поряд із князем стояв лакей Фріцек і тримав на всякий випадок ще одну головку, якби однієї не вистачило.
Так оленя підманили аж під самий замок. Коли олень уже зіп'явся ногами на башту, щоб дотягтись до капусти, пан князь ласкаво промовив згори:
— Е ні, — спершу візьми маршрут через браму, а тоді повз ринок просто у замковий парк. А там уже й дістанеш капусту!
Але тут з-за оленячих рогів визирнув Румцайс і закричав:
— Ага, пан князь хоче маршрут, так буде йому маршрут!
І п'ятами кресонув оленя в боки, паче шпорами. Олень розігнався з усієї своєї тридцятишестикратної сили. Намірився мчати на ринковий майдан, але застряг у брамі величезними рогами.
Вся башта затрусилася. Затрусилася так, що в пана князя запаморочилась голова і цілий тиждень після того все кружляло у нього перед очима.
А Румцайс витяг своєю румцайсівською силою оленя з брами і відвів його у Ржаголецький ліс.
Відтоді в Їчині й кажуть: не жени оленя через браму.
17. Як Румцайс вигнав із Їчина пана князя і княгиню Майолену
Після історії з оленем пан князь і княгиня Майолена довго і сердито сварилися по-французьки. Потім посідали у золоті крісла і заговорили про Румцайса по-німецькому. Нарешті написали по-італійськи листа аж до Італії, бо там завжди було багато розбійників і панство мало великий досвід, як з ними поводитись.
Вони писали так одному воєводі:
«Воєводо, в Їчині з'явився розбійник. В нас обох через нього болить голова. Чи не знаєте ви ліків проти нього?»
Воєвода над князівським листом довго не думав і одразу ж відповів:
«Туто е фато. Допомогти легко. Посилаю вам скульптора. Поставте Румцайсові пам'ятник. Але щоб був схожий на оцю картинку».
У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові.
Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись.
Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки:
— Бон[7].
Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи.
Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт.
Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках.
— То як мені стати? Вуасі? Вуаля?[8] Тільки щоб я був, як живий.
А італієць на те:
— Сі-сі-сі![9]
І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат...
— Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли?
Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю:
— Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар.
— Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя.
Румцайс так розгнівався, що злетів з бука.
По Ржаголецькому лісу аж загуло.
Румцайс ледве доплентався до печери.
Манка тільки руки над ним заломила від розпачу.
— Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти.
Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками.
— Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу?
— Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради.
І Румцайс занедужав.
Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати.
Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля.
А Румцайс усе лежав і стогнав.
Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею.
Але Манка не дозволила цього робити.
Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу.