— Відійди геть, гармата заряджена! — знову крикнув офіцер.
— Якщо вона заряджена, то в який бік стрельнуть, щоб поцілити в озеро у Ржаголецькому лісі? — запитав Румцайс офіцера в вікні.
Той лише махнув рукою, Румцайс повернув гармату в той бік і смикнув за шнур. Гармата стрельнула, і затичка засвистіла в повітрі.
Румцайс подивився, чи правильно вона летить, а сам вискочив із казарми і подався навпростець додому.
Дійшовши туди, побачив, що озеро було так само порожнє, Волшовечек тихенько зітхав у мисці, а Манка вже здалеку гукала:
— Тебе тільки по смерть посилати, Румцайсе! Чи ти вже несеш ту затичку?
— Я її послав сюди найшвидшим шляхом. Вона вже давно мусить тут бути, — виправдувався Румцайс.
А Манка знову:
— Якщо вона має тут бути, то чого ж її нема?
— Туди до дідька, невже мені офіцер неправильно показав! — злякався Румцайс. — Манко, я, мабуть, вистрелив оту затичку в інший бік.
— Отже, мені квит! — зітхнув водяник Волшовечек і зменшився, мов риб'ячий міхурець.
Та в цю ж мить затичка була тут. Тільки прилетіла вона з боку Турнова, а не Їчина.
— Видно, той офіцер добряче наплутав, — сказав Румцайс. — Ось чого вона так довго літала.
Затичка вцілила просто у дірку на дні озерця і заткнула її. В озеро відразу почала набігати вода. Коли воно наповнилося, вилив у нього Румцайс із миски водяника Волшовечека.
Водяник проплив чистим плесом, визирнув із очерету і кинув Румцайсові порожню черепашку.
— За те, що ти нікчемний рибалка, дарую таку нецінну річ. Але за те, що ти моторний хлопець і добре справив, що зіпсував, тримай для Манки іще щось!
І Волшовечек подав Румцайсові гарного трифунтового коропа.
Засмажили його на дровах, які нарубала блискавка.
20. Як Румцайс запріг сома
Наступного дня сидів Румцайс перед печерою і розчісував собі бороду дерев'яним гребенем, яким жінки збирають у лісі ягоди-чорниці. Лісові бджоли тихо кружляли над його головою. Румцайс міркував, що б його зробити приємне Волшовечеку за його вчорашні страждання.
Манка у цей час годувала з плисковатого кошика зграю голубів.
— Хоч ви нам у лісі ні до чого, — говорила вона, — та вже їжте.
В цей час поміж деревами побіг тоненький струмочок води, більшаючи з кожною миттю. Манка відскочила вбік, злякані голуби розлетілися, а Румцайс промовив:
— Як би там нагорі не прорвало греблі на озері. Ото була б пригода! Вчора Волшовечек трохи не пересох, а сьогодні його ще занесе дика вода хтозна-куди!
І Румцайс кинувся назустріч потоку до лісового озера.
Гребля була ціла, але на вербі сидів водяник Волшовечек і ридав. Так гірко він ридав, що сльози текли потоком.
— Та годі вже, а то затопиш мені печеру! — вигукнув Румцайс.
Волшовечек сумно шморгнув носом.
— Добре тобі казати: «Не плач!» А ти поглянь, що у мене робиться в озері!
Румцайс глянув і зблід. В озері лежав сом Хольдегрон. Такий велетенський сом був тільки один на всю Чехію. Він зайняв усе озеро від верхнього краю аж до заставки внизу. Пащу Хольдегрон мав широку, як шлюз, а очі — наче млинові жорна.
— Ну, ти ж і красень! — мовив Румцайс і взявся міцніше за вербу. І відразу напав на Волшовечека: — Якби я був водяник, як ти, то вже зумів би впоратися з будь-якою рибиною. Вижени цього сома і лізь в озеро замість нього.
— А може, ти сам спробуєш це зробити? — в'їдливо запитав Волшовечек.
Румцайс міцніше вперся ногами у греблю і суворо промовив до сома:
— Гей, Хольдегроне, я не хочу тебе бачити тут. Ану лясни своїм хвостом і вертай, звідки приплив!
Сом блимнув оком на Румцайса, ліниво ворухнув хвостом і зняв таку хвилю, що вона підхопила Румцайса та Волшовечека й принесла їх аж до печери.
— Привіт, — сказала Манка, — бачу, ви все владнали.
— Із Хольдегроном так просто не домовишся, — відповів Румцайс.
— Ех ви, не можете з рибою домовитись, — сказала Манка.
Румцайсові стало соромно, що сом їх наче подолав. Поставив він Волшовечеку відро під полу, щоб не накапало в печері, а сам глибоко замислився.
За хвилину клацнув пальцями і витяг із прискринка клубок тонкої мотузки.
— Можемо йти!
Відвів він Манку і Волшовечека до озера, подав Манці клубок і запитав:
— Ти б могла із цього сплести міцну сітку?
Манка натягла мотузку між двома вербами, потім ще раз, дала маленькому, наче трісочка, Волшовечеку другий кінець мотузки, і водяник почав снувати поміж тією основою, ніби ткацький човник. За кілька хвилин сітка була готова.