— Чого ти крекчеш під тим мішком, коли він порожній? — запитав Румцайс.
— Тим-то й зітхаю, що він порожній, — відповів Команек. — Ще недавно був він повний пшениці, яку я ніс молоти до гірського млина, а мельник забрав її в мене.
Румцайс так спохмурнів, що аж смеркло навколо.
— Присядь-но, Команеку, отут на бережку, — сказав він. — Я саме йду туди. Що в тебе мельник узяв, те він і поверне.
Перекинув він порожній мішок собі через плече і легким розбійницьким кроком рушив проти води далі до млина.
Млин був гарний, справний, як годинник. Млинове колесо крутилося легко, вода так і грала, спадаючи вниз. Скрізь навколо млина стояли лантухи з борошном, мов солдати на параді.
На балкончику палив собі люлечку мельник — увесь білий від борошна. Румцайс подав йому порожній мішок.
— Ти із цього мішка забрав пшеницю у Команека з Подулшя. Так ти насип її назад.
Мельник оглянув себе, наче голуб, який милується сам собою.
— Таке кожен може сказати.
— Ану поглянь! — мовив Румцайс. Вхопився він за лопать млинового колеса і могутньою румцайсівською силою одразу ж зупинив млин. — Отак... І поки ти не повернеш Команекові пшеницю, доти не змелеш жоднісінької зернини.
Мельник пихато промовив:
— Все одно ти це колесо пустиш.
— Ні, не пущу!
— Ба пустиш, — сказав мельник, гукнув у млин, і на балкончик вийшла його дочка.
Це була справжня красуня, викохана на білих булках і червоних яблучках. Сперлася вона на стовпець і почала до Румцайса усміхатися. Всміхається і всміхається. Румцайс спробував одвести погляд, але очі не слухались його, і він прикипів ними до вродливої мельниківни. Млинове колесо випручилося у нього з руки, і Румцайс зітхнув:
— Я програв.
У цю пору сиділа Манка біля струмка перед печерою і натирала клоччям бронзові гвіздочки на подарованій катеринці. Раптом із струмка вистрибнула зелена жабка і промовила:
— Мерщій біжи з катеринкою до гірського млина!
— А чого?
— Біжи!
Манка вхопила катеринку і подалася. Прибігла до млина і побачила, що там робиться.
— То це ви удвох напали на мого Румцайса! — вигукнула Манка, вхопилася за ручку катеринки і покрутила її у зворотний бік.
І знову почали діятись дивні речі. Все раптом пішло навпаки: борошно посипалось із мішків і перетворилося на зерно, зерно вкладалося назад у колоски, колоски молоділи на очах, аж поки стали з них зелені вруна, а тоді й вони вросли назад у землю. Так воно й ішло мішок за мішком. Коли ж біля млина залишився один-однісінький мішок борошна, Румцайс гукнув:
— Годі, Манко!
Манка спинила катеринку, Румцайс завдав собі повний мішок на плечі і поніс його до річечки, біля якої сумно сидів Команек із села Подулшя.
Мельник вибіг на балкончик і кляв Румцайса, аж борошно летіло у нього з рукавів:
— Ох, урветься тобі скоро бас, Румцайсе, і забудеш ти про свої витівки! Кажуть люди, що пан князь скаржився на тебе аж у самому Відні, і сам імператор розгнівався на тебе!
Та Румцайсові так було смішно, що у млині все пішло задом наперед, що він пустив повз вуха і це попередження.
22. Як Румцайс допоміг машиністові
Ржаголецьким лісом щоранку літала поштова сойка і кожному, хто хотів чути, повідомляла, де і що сталося нового. У той день сойка була така схвильована, що мало не вдарилася об Румцайсів капелюх. Мчала вона, як стріла, і весь час кричала:
— Ой, людоньки, скоро із Їчина до Садської поїде парова машина!
— Я такого ще ніколи не бачила, — сказала Манка. Вона пригорнулась до Румцайса і любенько йому всміхнулася: — Ти мені вже давно обіцяв показати залізницю.
Румцайс порахував собі на пальцях.
— Я, Манічко, зовсім про це забув. Але сьогодні ми підемо туди.
Манка заплела собі в косу стрічку, а на палець одягла сонячний перстень. Румцайс узяв її за руку і повів на узлісся, повз яке проходила колія. Сіли вони на траву, і Румцайс сказав:
— Зачекаймо тут на те диво.
Незабаром до них причвалав із хащів вогневик того лісу. Обійшов обережно Румцайса і Манку, щоб не обпалити їх, і витріщив свої палючі очі.
— Кажуть, із тої штуки іскри летять?
— Я не знаю, — відповіла Манка. — Ми її ще не бачили.
Вогневик вигріб собі ямку в землі, вмостився в ній, щоб нічого від нього не зайнялося, і теж став чекати поїзда.
Минуло чимало часу, і от у рейках ніби задзвеніли маленькі молоточки. Вдалині біля Їчина заклубилася хмарка диму і почала швидко наближатись. Поряд знову пролетіла поштова сойка, репетуючи: