А далі зустрівся їм сам імператор. Їхав він на білому коні й роздивлявся на всі боки, чи не видно де Румцайса. Кінь під ним так і вигравав з пихи, а імператорський мундир увесь був усипаний діамантами.
Румцайс підштовхнув Манку втретє, і Манка втретє почастувала капітанську кобилу жменею полину. Капітан Карлічек оддав честь імператорові так, що мало не відрубав собі долонею вуха, але кобила вишкірилася на його величність, як сам диявол.
Імператор був прикро вражений і гукнув до кобили:
— Гаптауф![11] Ану скажи мені, що говорить інструкція!?
Кобила клацнула копитами і відповіла:
— Цу бефель![12] Коли військова кобила зустріне свого імператора, вона має натхненно подивитися йому в очі і вигукнути: «І-го-го»!
— Ріхтік[13], — похвалив імператор. — А що його величність робить, коли військова кобила вишкіриться на нього, як диявол?
— Наказує посадовити на гауптвахту капітана, котрий їде на ній! — відповіла згідно з інструкцією кобила.
— Теж ріхтік, — мовив імператор і наказав кинути капітана Карлічека на сім років у в'язницю.
Поки імператор і капітан отак любенько проводили час, Румцайс із Манкою привели Кубу з військової служби додому, щоб він розвеселив свою засмучену дівчину.
Імператор повернувся з плацу до казарми. А там уже чекали на нього шпигуни і доповіли:
— Чоловік, що розгнівав вашу величність кривою кінською посмішкою і послав Кубу додому з імператорської військової служби, — і був Румцайс!
— Клятий Румцайс! — тупнув імператор каблуком.
І записав собі до блокнотика, що тепер він візьметься за Румцайса в інший спосіб.
24. Як Румцайс виграв війну з імператором
Коли імператор повертався з Їчина у Відень, щоб приготувати новий похід проти Румцайса, здавалося йому, що на нього шкіриться кожна кобила, яку він зустрічав по дорозі. Спинився він під першою горою, поклав собі на коліно блокнотик і олівцем записав, що для покари пошле на Румцайса ескадрон уланів.
Не встиг він ще доїхати до Дунаю, як був уже з ескадроне цілий полк. А в'їхавши в двір свого палацу, звелів імператор негайно викликати головного маршала. Затупотів він ногами, аж од його мундира відскочив діамантовий ґудзик, і закричав:
— Годі вже з мене цього розбійника! Повеліваю всьому війську піти походом проти Румцайса за те, що він вигнав з Їчина пана князя та княгиню Майолену і забрав у мене солдата Кубу, який мусив захищати свого імператора!
По всьому Відню одразу ж порозліплювали папірці, на яких чорним по білому було написано, що військо виступає проти Румцайса.
А Румцайс нічого не знав про королівський наказ. Сойка, що носила новини у Ржаголецький ліс, не розуміла по-німецькому.
В Їчині о тій порі вже зацвіли липи. Коли любо стало на них дивитися, сказав Румцайс до Манки:
— Взувай черевики та підемо до міста понюхати липового цвіту.
Вирушили, як сонце вже світило їм у дорогу. Щоб дістатися до липової алеї, треба було обійти крамничку мотузяра Йокла. Йокл ніби чекав на них. Стояв він перед своєю крамничкою, схвильовано похитував головою і показував Румцайсові конопляний зашморг.
— Що ти цим хочеш сказати, Йокле? — запитав Румцайс.
— Я цим хочу сказати, — повільно відповів Йокл, — що вже скоро доведеться тобі опинитися у такому зашморгу, Румцайсе. Пишуть у газетах, що згори на тебе суне піше військо, знизу — артилерія, а посередині йде сам імператор.
— Ой боже ж мій! — жахнулася Манка.
Румцайс на хвилину замислився.
— Отже, пан імператор не подарував мені того плацу. Якщо так, треба приготуватися до зустрічі з його величністю.
І він позичив у Йокла моток тонкої конопляної мотузки.
— І оце все, з чим ти думаєш іти проти імператорського війська? — здивувався Йокл.
— Атож, — кивнув Румцайс.
Перекинув він мотузку через плече, взяв Манку за руку, і вони подалися до липової алеї.
Дійшовши туди, висадив Румцайс Манку на високу липу, сам зручно вмостився поряд з нею поміж двома гілками, а моток мотузки поклав собі на коліна.
Манка притягла до себе гілку, всипану липовим цвітом, і вони по черзі передавали її одне одному, вдихаючи липові пахощі. А бджоли так і бриніли навколо них.
Раптом Манка відштовхнула гілку й промовила:
— Щось мовби димом тягне.
— Це десь топиться до обіду піч, — відказав Румцайс і з насолодою вдихнув липові пахощі.
— Ой Румцайсе, це не дим! — вигукнула Манка.