А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.
Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:
— Гутенапетит!
Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.
— Бон апті! — побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.
Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.
Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.
Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:
— Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.
3. Як Румцайс ходив до Їчина по одежу для русалки
Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:
— Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!
Манка і каже їй від огню:
— А хіба ти сама не тямиш справити?
— Тямлю, — зітхнула русалка. — Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.
Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:
— Гай-гай, та її вже й не полагодиш.
І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.
Русалка знизала плічками:
— Ну, що ви! Носити полотняну сорочку — це все одно, якби мене обклали колючим терном.
Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.
— Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.
Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.
В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:
— Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.
Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.
— Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. — Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.
Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:
— Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!
Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.
— Грім і блискавка! — промовив Румцайс.— І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.
А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.
Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями.
— Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, — промовила Манка ще на порозі. — Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку.
Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою.
— Сталася помилочка, — сказав він. — Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині.
— Треба, щоб одежка була іще м'якша, — всміхнулася Манка. — Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки.
Шпанігель поліз на саму верхню полицю.
— Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере.
І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав:
— А що заплатите? — І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта.
— Так Ціпісек же заплатив, — сказала Манка.
Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув:
— Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти!
Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок — і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок — і він уже в крамниці.