— Тра-та-та-та! — заграли сурми.
— А що ж робити далі? — знову озвався капрал. Адже разом із казармами мав злетіти у повітря і весь Їчин.
А Румцайс сидів край Ржаголецького лісу і міркував, як повернути вогневика з військової служби. Почув він, що в Їчині сурмлять, подивився туди пильно, по-розбійницькому, і побачив, як горить у пороховому льоху і як кожен боїться підступитися до нього.
І в самому Їчині переполох. На дзвіниці святого Якуба бемкали всі дзвони.
— Оце вже не жарти, — мовив Румцайс і гукнув: — Манко, а подай мерщій отой горщик із юшкою!
Розстебнув він куртку із кордовської шкіри, щоб вільніше було у плечах, і з усієї румцайсівської сили пожбурив горщик аж у Їчин. Горщик влучив у заґратоване віконце, вогонь згас, і в церкві святого Якуба замовкли дзвони.
І чутно було аж до лісу, як зарепетував капрал на вогневика по-німецькому:
— Раус!!!
Тобто, щоб забирався він звідти геть.
Вогневик і пішов. Перед ворітьми казарми він пропалився з казенного мундира, рушницю поклав на землю і глянув довкола — якою дорогою ближче дістатися до Ржаголецького лісу.
8. Як Румцайс допомагав кувати холодне залізо
Одного разу Румцайс надумав перевірити курок у свого пістоля, чи добре він б'є. І побачив, що там ослабла заклепочка. А заклепочка та була з тричі загартованого заліза, і справити її міг би тільки коваль. Румцайс послав уперед Ціпісека, щоб коваль усе, що треба, приготував, а сам прийшов трохи згодом.
— Для такої заклепки треба трьох робітників, — сказав коваль Жегула. — Ціпісек буде роздувати міх, ти, Румцайсе, триматимеш пістоль на ковадлі, а я розігрію заклепочку і вдарю по ній молотом з обох рук.
Жегула підгріб вугілля у горн, щоб було більше жару, а Ціпісек почав дмухати міхом. Коли заклепочка розжарилась до червоного, і треба було тільки вставити її на місце та приклепати, потяг Ціпісек ненароком міх навскоси, і той фуркнув убік — у димар. Вилетів з димаря віночок сажі, і понесло його вітром до ринкового майдану.
Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому:
— Шон, шон![20]
Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво.
Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь.
— Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як... — промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було.
У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком.
Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав:
— Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу!
Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав.
— Чим можу служити панові князю? — запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш.
Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло.
— Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню...
Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка — тільки сичав.
Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав:
— Це не я. Це димар.
І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах:
— Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні!
— Тоді горн не потягне, — злякався Жегула. — Без димаря кузня нанівець зведеться.
— І не буде сажі, — відрубав пан князь, як сокирою, — і я не турбуватимусь про біле личко княгині.
Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече:
— А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову — я дозволю тобі поставити новий димар на дах.