Поки Манка розповідала, Румцайс замислено стукав кісточками пальців по столу, і спершу це звучало так, ніби сиплеться горох, а далі вже гриміло, ніби котиться каміння. Манка аж вуха заткнула.
— Ця княгинина забавка особливо потішить водяника Волшовечека, — нарешті мовив Румцайс. — Адже від музики у риб запаморочаться голови.
— Може, ти туди підеш? — сказала Манка.
Румцайс пішов і розповів Волшовечеку, що готує княгиня. Водяник послухав, послухав і скривив свою жаб'ячу губку. Від гніву в нього аж висохла завжди мокра пола.
— Я сам володар і суддя лісового озера! Тож повинен сам і дбати за нього! — вигукнув він.
Румцайс повернувся додому і на сухій сосні зробив нігтем дванадцять зарубок. Щодня потім він одну зарубку зішкрябував; коли зішкрябав дванадцяту, сказав Манці й Ціпісеку:
— Ну що ж, гайда подивимося на ту князівську водяну потіху.
Біля озера вже вигравала музика — сурми й барабани, їчинських людей найшло туди стільки, що голці ніде було впасти. Всі гукали:
— Віват! Віват!
Так їм звелів лакей Фріцек.
Голландський човен стояв при березі, прив'язаний шовковим шнуром.
На ньому майорів потрійний ряд прапорців.
На панові князю були нові атласні штани, пошиті по-моряцькому, швом хрест-навхрест.
Княгиня була в малому криноліні, щоб не зачіпати пеленою воду, а на шиї мала білий, мов із цукру, дорогоцінний хрестик проти морської бурі.
І хоч ніхто його не бачив, був там також водяник Волшовечек. Він перекинувся в жабку, лежав собі на мілині і аж сопів від злості, бо вся риба в озері була сколошкана. Під лівим боком у Волшовечека лежала купа таємних прутиків і травинок для водяницького чаклування.
Волшовечек вигукував, як велів йому обов'язок водяника:
— Я вас утоплю! Я вас утоплю!
Та тільки ніхто його не розумів, бо від хвилювання кричав він по-жаб'ячому.
Румцайс, Манка і Ціпісек стали віддалік за деревами.
— Казна-що придумав пан князь, — мовив Румцайс. — Ну, що буде, те й буде.
— Зараз я з княгинею буду сідати у човен! — оголосив князь. — А музика тричі заграє нам: «Слава! Слава! Слава!», — і ми тричі обпливемо це озеро.
Княгиня попереду, а потім пан князь — попереду кринолін, а позаду атласні штани, — полізли в човен. Коли князю подали весло, запитав він, яким кінцем треба опускати те весло у воду, і крикнув:
— Еге-гей!
І човен поплив по озеру поміж лататтям. Музика здіймала хвилі, рибам паморочилось у головах, і вони не знали, куди подітись.
— Якщо Волшовечек так це і залишить, — сказав Румцайс Манці, — вони йому потоплять усю рибу в озері.
Але Волшовечек уже чаклував із таємними прутиками і травинками. Перекидав їх через себе, зав'язував на них вузлики, робив на них зарубки. Нарешті тихенько промовив:
— Ундуалапермагнахоп!
Від цих чар мала піднятися хвиля і віднести голландського човна разом із високим панством у рів під замком. Та тільки зробити цього хвиля не змогла. Вона вдарила і застигла, мов з каменю. І човен на ній застиг.
На човні й на березі кричали «Слава!», але Волшовечек на мілинці плакав дрібними водяницькими сльозами, що падають на дно, як кремінці.
У цю мить Румцайс промовив:
— Доки буде на шиї у княгині той білий хрестик, а на штанях у пана князя отой шов хрест-навхрест, не подужає Волшовечек човна.
І послав Ціпісека:
— Біжи до дуба і принеси мені зелений жолудь!
А Манку попросив:
— Потримай наді мною хустинку, щоб у порох не бризнула вода.
Набив він пістоль і вистрелив. Трісь! Штани на панові князю так і луснули по шву вздовж і впоперек. А сам князь беркицьнув і на льоту схопився за нитку від княгининого дорогоцінного хрестика.
Хрестик полетів у воду.
А хвиля помчала далі і понесла голландського човна з паном князем та княгинею. Переносила їх через кущі та алеї, через грудки і високі горби — аж поки домчала до рову і залишила човен.
За кілька хвилин приплив туди лакей Фріцек.
— Фідонк,[26] — промовив по-французьки пан князь.
— Фідонк,— вторувала йому княгиня.
І відразу ж послали лакея Фріцека, щоб він оголосив з надбрамної башти всьому Їчину, що хвиля донесла голландського човна аж до самого синього моря, як це, мовляв, і було задумано.
Чотирнадцять днів пан князь і княгиня сиділи у своїх покоях. На п'ятнадцятий день показалися вони людям, наче допіру приїхали із Тулона.
Та тільки люди в Їчині говорили своє:
— Гай-гай...
17. Як Румцайс розплів кошик із червоної лози