Одного разу йшов Румцайс повз будинок війта на ринковому майдані, коли чує — хтось кричить. Румцайс зазирнув у вікно, просто до кухні.
Там сиділа війтиха; на колінах вона тримала розірваний кошик і на всю горлянку лаяла свого чоловіка:
— Ну, ти вже як станеш ногою, так станеш!
Війт Крейцар на це відповів:
— Що той кошик? Це не біда! Скажу, щоб тобі зробили інший. — І він узяв свій капелюх та ціпок.
Війтиха крикнула йому вслід:
— Та щоб був із червоної лози! Адже в мене на черевичках червоні бантики!
Коли Крейцар вийшов з дому, Румцайса під вікном уже не було, пішов він у своїх справах. А війт чирк, та чирк ціпком по бруківці; повернув за один ріг, тоді за другий і прямісінько до Корби, який плете кошики.
Корба саме плів якісь дрібнички для знайомих. Крейцар грюкнув ціпком об підлогу і наказав:
— Зробиш, Корбо, такого кошика, щоб годився моїй жінці ходити на базар.
— Атож, із круглою ручкою, — кивнув головою Корба.
— І щоб був із червоної лози.
— Оце вже гірше, — почухав потилицю Корба. — Де ж його взяти о цю пору червоної лози?
— Щоб із червоної лози! — суворо повторив війт.
Кошикар Корба вирушив з дому — шукати отієї червоної лози. Та у всіх верб пагони були ще зелені, і він не міг знайти жодного червоного прутика.
«Бодай би дідько вхопив оті війтівські витребеньки», — подумав Корба.
Нарешті він дійшов Ржаголецьким лісом до озера.
Там стояла верба — баба усіх верб у лісі. Але пагони мала червоні, як молодиця.
— Тут стане на кошик! — зрадів Корба і підступився з ножем до лозинок. Та ледве нарізав із жменю, як з глибини виринув водяник Волшовечек і закричав:
— Облиш! На цій вербі я люблю сидіти!
Він так розгнівався, що голос в нього зривався на жаб'ячий.
Корба спершу склав ножа, але потім усе-таки розкрив його знову.
— То й що? Сідай собі хоч на тополю. А мені з начальством у мирі жити треба. Чи, може, хочеш, щоб через тебе я із війтом посварився?
І ріже собі лозу далі.
Волшовечек почав перебирати зеленими лапками і благати:
— Ну, війте, будь ласка, склади ножаку!
— Не можу ж я із війтом сваритися! — вів своє Корба.
Нарізавши червоної лози, скільки потрібно на кошик, узяв він її під пахву та й подався додому.
За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався.
— Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут!
Манка розгладила собі фартух на боках і сказала:
— Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса.
Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав:
— Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе.
Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні.
Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки.
Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив:
— Тепер настав наш час.
Завів він Ціпісека до майстерні і сказав:
— Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди.
Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені.
— Ну, Корба дістав, що заробив, — усміхнувся собі в бороду Румцайс. — Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою.
Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку.
— Приплющи, Ціпісеку, очі!
І вони почали вдвох дивитися.
За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася:
— Із кошичком усе вийшло, як у казці!
— За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, — кивнув головою війт.
— Ох і кошичок, ну, як намальований! — вигукнула війтиха.
А війт знову:
— Це за моїм молодецьким повелінням!
Війтиха поклала кошик у куток і сказала, що тепер, мовляв, у неї буде хороший настрій і їм буде добре. Та посиділи вони спокійно тільки якусь хвилинку. Раптом війтиха смикнула ногами.