Першою побачила сонячний перстень Анка. Вона відразу його схопила, вдягла на палець та швиденько підрахувала, що змогла б за нього виручити не менше дванадцяти дукатів.
А тут і Румцайс вийшов із заростей.
— Перстень тепер у тебе, — каже він, — але ж це обручка. Отже разом з ним ти повинна взяти і мене.
— Чому б і не взяти — відказала Анка. — До гарного перстенька візьму і розбійника.
— Гаразд, — кивнув Румцайс, — ходімо, відразу покажу тобі моє господарство.
Повів він Анку до розбійницької печери. Друга дівчина, Манка, йшла за ними слідом, тримаючись трохи віддалік — щоб не заважати.
Коли вони прийшли до печери, Румцайс зупинився і показав:
— Оце і є мій замок.
Анка освітила печеру сонячним перснем.
— Щось небагато речей я тут бачу, — невдоволено сказала вона. — Тільки біля стіни стоїть якась скриня; може в ній буде трохи багатства?
Забігла Анка у печеру — та й до скрині. А в ній лежала тільки порожня шкіряна торба, у якій вже й вітру не було. Дівчина сердито грюкнула лядою та й каже:
— Я вийшла заміж за розбійника чи за злидаря? Йди, Румцайсе, займися розбоєм, або в нас з тобою нічого не вийде!
Не хотілося Румцайсу починати сімейне життя зі сварки, тож зібрався він і пішов. А тільки-но зник він з поля зору, дала Анка Манці в руки березовий віник та наказала гарненько прибратися у печері.
Знову прийшов Румцайс до великого дуба на перехресті лісових стежок. Сумно було у нього на серці. Зарядив він свій пістоль жолудем та вистрілив просто в небо. А потім сів та й каже собі: “Анка така гарненька на личко, але душа в неї зла. Що ж мені тепер робити?”
А тут ще сонце просунуло промінь між дубовими гілками, поплескало Румцайса по плечу та й питає:
— Що ти зробив з тими промінчиками, які взяв у мене?
Румцайс відверто відповів:
— Зробив я з них обручку, але тепер бачу, що дав її не тій.
Сонце спохмурніло:
— Мабуть таки не тій, коли ти так кажеш.
Між тим Румцайс знову зарядив пістоль та вдруге вистрілив.
— Гей, — каже йому сонце, — припини. Так ти нічого не виправиш.
І сонце замислилося так глибоко, що аж по землі пробігла тінь. Та через деякий час воно знов посміхнулось:
— Слухай, Румцайсе, у мене теж є свої проблеми. Наприклад, оцей дуб, під яким ти зараз сидиш. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, і мені восени доводиться багато працювати, щоб вони встигли доспіти. Чи можеш ти з цим щось зробити?
Румцайс підійшов до дуба та обійняв його зі всією своєю румцайсовською силою.
— Хто це там? — питає дуб.
— Румцайс.
Дуб деякий час переводив подих.
— Але! Я вже тут двісті п'ятдесят сім років росту, і за весь цей час ніхто мене так сильно не стискав!
— А якщо тебе потрусити, — засміявся Румцайс в бороду, — мабуть, жолуді з тебе так би і посипались.
— Не роби цього, — злякався дуб. — Подивись, адже вони ще зовсім зелені.
І показав усі свої жолуді.
Сонце відразу їх зігріло, що б вони змогли вчасно достигнути. А потім каже:
— Дякую тобі, Румцайсе, за допомогу. Тепер моя черга про тебе піклуватися. Йди собі додому та ні про що не думай.
— І це все? Більше нічого? — здивувався Румцайс.
— Більше нічого. Іди і не хвилюйся, — сказало сонце.
Так Румцайс і зробив. Прийшов додому та й сів на камінь біля входу в печеру. Але все ще не розумів — чим же сонце хоче йому допомогти? Не вірилося йому, що тут щось можна змінити на краще.
Тим часом Манка старанно підмітала підлогу березовим віником, а Анка ходила поруч з нею наказувала: “Ось тут прибери”, “І отут”, “Та обережніше, не пороши так!” А коли Манка закінчила прибирати, наказала їй присипати долівку піском та маленькими річними камінцями.
Дивився-дивився на все це Румцайс, та зрештою і не витримав:
— Переплутав я усе. Яка ж Анка, коли повинна була бути Манка.
— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.
Та саме в цей час сонце почало сідати за гору. І як тільки почало згасати сонячне світло, почав згасати і перстень, що був у Анки на пальці. Сяйво його ставало все слабшим і слабшим, поки зовсім не згасло. Анка затупала ногами:
— І заради цього я стала жінкою розбійника? Та ця дрібничка і дванадцяти крейцерів не варта!
Швидко зняла вона перстень та кинула його на землю. А потім пішла по стежці, що вела до Їчину.
Ніхто за нею, звісно, не сумував. Румцайс ще деякий час тупцював з ноги на ногу, неначе черевики йому тиснули, та нарешті зважився: підняв згаслий сонячний перстень і надів Манці на палець: