Румцайс теж ударив себе у груди — так, що свячені свічечки вмить позгасали.
— Адже я всього один крок і ступив, — пробурмотів Цумштайн.
— І отим одним кроком вихлюпав водяникові Чесилку ставок! І тепер водяник гине, сидячи під пересохлою греблею...
— Вода йому знову набіжить, — пробубонів Цумштайн.
— Як вона може набігти, коли ти всю її розхлюпав і розбризкав на сім австріяцьких миль навколо? Щось із того візьме річка Цідлина, а щось — інші ставки, — відказав Румцайс.
— Все одно я ту воду назад не поверну, — буркнув Цумштайн.
Але Румцайс звелів:
— Ану встань, та обережно!
Підпер він Цумштайна плечем, щоб той не перехилився в його бік. З другого боку сперся велетень на Зебінську гору і так підвівся.
— Тепер зачекай отут три хвилини. Потім ступиш один крок, і зустрінемось біля Чесилкового ставка, — сказав Румцайс.
Сам Румцайс прибіг туди на хвилину раніше і побачив — водяник Чесилко сидить під сухою греблею. А русалка Андулка обвіває його лопушиним листом.
— Сонечко вже всю росу випило! — сумно промовила вона.
Чесилко показав Румцайсові суху полу свого каптана і прошепотів, немов зашелестіло сухе бадилля:
— Оце вже в мені життя зовсім трішки зосталося, Румцайсе...
— Нічого, незабаром оживеш! — сказав Румцайс і глянув, чи не насувається тінь від військового плацу.
А воно й справді потемнішало, коли Цумштайн підняв ногу, щоб ступити. А коли зробив крок до ставка, русалка Андулка лише подих перевела. Румцайс пригадав, що був колись шевцем, і мовив:
— Таку ніжку лише я можу оцінити.
А змучений Чесилко, схожий на сухе лушпиння, сидів під пересохлою греблею і мовчав. Румцайс висмикнув із землі терновий кущ, усіяний колючками. Вдарив ним об землю, щоб облетіла земля з коріння, і лише тоді знову повів мову:
— А тепер, Цумштайне, побачимо, повернеш ти Чесилку воду в ставок чи ні.
Сказавши це, він стьобнув Цумштайна колючою терниною зліва під великий палець ноги. Велетень від лоскоту зареготав так, що мало не переступив на сім австріяцьких миль праворуч, і своїм величезним ножиськом вибив воду, яку вже давно випила земля. Зібралася вода у струмочки і побігла лугом у Чесилків ставок.
А Румцайс знову стьобнув Цумштайна колючою терниною — тепер уже під великий палець з правого боку. А тоді знову зліва і знову справа. Велетень затупав ногами по навколишніх полях, що лежали під паром, видушив із них усю воду, і струмочки побігли теж у Чесилків ставок.
Нарешті Чесилко озвався:
— Та годі вже, бо через край побіжить.
А сам заліз у ставок, просяк водою і зразу ожив.
Андулка побігла на лужок танцювати. Русалки турботами голову собі довго не сушать.
Лишилися тільки Румцайс і велетень.
— Знову на твоє вийшло, — забубонів Цумштайн і озирнувся, де б йому лягти.
— Тут ні! — сказав Румцайс. — Спершу ти збавив був ставок ногою, а тепер збавиш його крижами.
Цумштайн ступив крок назад і влігся на військовому плацу.
— І щоб лежав, не встаючи! — наказав Румцайс. Потім він сягнув у кишені куртки, витяг із них сім зозулячих яєчок, уклав велетню під бік і пояснив: — Ти повинен вивести з них сім зозуль. А коли поворухнешся і хоч одне яєчко роздушиш, то діставай інше таке, де хочеш. А коли два — лежатимеш на військовому плацу, аж поки із отих шкаралупок вилупиться рівно сім пташок!
33. Як Румцайс дав перше доручення велетню Цумштайну
Якось, коли вже розвиднилось, надворі так закували зозулі, що Румцайс ураз скочив з ліжка. Визирнув він з печери і побачив — на гілці сидять сім молодих зозульок і кують на сім голосів.
Румцайс і каже Манці:
— Велетень Цумштайн дотримав слова. Видно, він весь цей час пролежав на військовому плацу непорушно, як зрубаний бук, от і вивів під боком сім зозуль.
Доручив Румцайс Ціпісеку рознести зозульок по всіх трьох лісових ділянках, а сам подався на військовий плац.
Цумштайн сидів на плацу і пересипав з долоні на долоню порожні шкаралупки.
— Я, Румцайсе, не здатен на таку тонку роботу, — пробурмотів він. — Бач, що з тих яєчок зробилося...
— Але зозулі з них уже вилупилися, вже й пір'ям обросли і відлетіли, перш ніж ти встиг кинути на них оком.
— Ху-у-у, а то вже мене совість почала мучити! — зітхнув Цумштайн з полегкістю. Адже велетні здатні страждати через дрібницю і водночас можуть півсвіту перевернути. — Слухай, Румцайсе, — повів Цумштайн далі, — хіба ж я за ці зозулі не заслужив у тебе хоч пальцем ворухнути? Бо в мене від лежання усе болить, аж кричати хочеться.