— Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! — промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині:
— Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю!
Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім.
— А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! — вигукнув дон Міракль.
Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом.
— Вставай, Цумштайне! — закричав він.— Зараз я тобі знову дам роботу!
Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку — вже стояв біля яблуні.
Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном.
— Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! — наказав він бурі.
Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів:
— Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом!
Коли велетень досхочу навтішався блискавками, відчмихався, відфоркався, він розігнав по небу хмари й бурю на сім сторін. А у восьмий бік побіг назад до Іспанії черівник дон Міракль. А за хвилину ввійшла химерна яблуня в землю, і лишилася на тому місці тільки ямка.
Пан князь і княгиня стояли, як два стовпці. Нарешті князь промовив:
— Ма шер, віднесіть назад на кухню ножик для яблука.
А княгиня на те:
— Мон шер, краще біжіть до Галіржа, хай згасить гарматний гніт.
35. Як Румцайс утретє і востаннє навернув на добрий розум велетня Цумштайна
Велетень Цумштайн лежав на військовому плацу, і кожна хвилина здавалася йому довгою-довгою, як в клубочку, що втік із рук. Раптом побачив він: від дальнього кутка Їчина біжить якась бабуся.
— Коли людина хоче згаяти час за розмовою, нема краще як побалакати з бабусею! — зрадів Цумштайн. Повернувся він набік, щоб не завдати старенькій шкоди своїм диханням, і промовив: — Постій біля мене хвилинку, якщо ти не дуже поспішаєш!
А це була бабуся Голотова із будиночка на околиці Їчина. Спинилась вона, сіла, вмостилася зручно і почала:
— Ну, якщо такий здоровенний парубійко та кличе стару бабу перекинутися словечком, тут щось неладно!
Попрохав Цумштайн бабцю Голотову перейти на другий бік, сам теж перевернувся і зітхнув:
— Таки неладно, бабусю. Вже собі боки відлежав до мозолів. А так же хочеться щось робити! А ну ж бо я тобі в чомусь допоможу!
Бабуся Голотова засміялась.
— Авжеж, ото була б допомога, Цумштайне! Я йду до Прахова, щоб нашкребти зі скель трохи піску — чистити горщики і долівку посипати. Хіба ж ти упораєшся із цим ділом своїми здоровенними ручиськами?
І бабуся підвелася й жваво подріботіла далі до Прахова.
Цумштайн довго розглядав свої руки. Кожна долоня була в нього більша за два сільські дворища. Дивився на них велетень і повільно-повільно думав. Аж поки надумався.
Десь опівдні налила Манка у горщик молока лісової лані й приставила до вогню. Але в ту ж мить по молоку пішли кола, потім ще і ще, і холодне молоко трохи не вибігло з горщика.
— Румцайсику! — покликала Манка. — Ось глянь, що воно за диво.
А Румцайс їй:
— Десь щось добряче працює; це воно мало не вигнало молоко з горщика.
За мить примчав Ціпісек, мокрий майже по шию:
— Струмок вийшов із берегів і розлився між деревами!
— Десь щось працює так, що вже й воду виганяє з берегів. Треба подивитися, що воно... — повторив Румцайс.
Манка залишилася у печері — пильнувати, щоб не збігло молоко. Ціпісек повернувся до струмка — завести його назад у береги, а Румцайс вирушив у дорогу.
Іде він імператорською дорогою до Їчина і відчуває — земля у нього під ногами двигтить.
— Тисяча чортів! — вигукнув Румцайс. — Треба поспішати! Він саме проминав будиночок бабусі Голотової, коли раптом у повітрі загуділо щось, наче сім басів одразу, і бухнуло об землю так, ніби з неба звалилася скеля.
Глянув Румцайс, а у дворі бабусі Голотової і справді скеля стримить. Із пісковику, як біля Прахова.
З будиночка вибігла бабуся, побачила скелю у дворі і скрикнула: