«А далі?»
«Мені полегшало на серці, коли він виїхав. Син мій зараз удома, у відпустці, але йому я нічого не сказала — він надто вже запальний і так ніжно любить сестру. Коли я зачинила за ними двері, в мене камінь із душі спав. Та не минуло й години, як хтось подзвонив і мені сказали, що містер Дребер повернувся. Поводився він зухвало — встиг, мабуть, уже напитися. Вдерся до кімнати, де ми сиділи з дочкою, і пробурчав щось недоладне, — мовляв, спізнився на потяг. Потім обернувся до Аліси й просто при мені запропонував їй тікати з ним. «Ви вже дорослі, — сказав він, — і заборонити вам ніхто не може. Я маю купу грошей. Не зважайте на свою стару, їдьмо просто зараз! Житимете зі мною, як принцеса!» Бідолашна Аліса злякалася й хотіла побігти геть, але він схопив її за руку й поволік до дверей. Я закричала, й тоді надбіг мій син, Артур. Що сталося потім, я не знаю. Я чула тільки прокльони та шум бійки. Я так перелякалася, що й голови підвести не могла. Нарешті глянула й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і сміється. «Думаю, що наш пречудовий квартирант більш сюди не попхнеться, — мовив він. — Піду погляну, що він там робить». Він узяв капелюх і пішов надвір. А вранці ми почули про ту таємничу смерть містера Дребера».
Розповідаючи, мадам Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла — я ледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не сталося жодної помилки.
— Цікаво, — мовив, позіхнувши, Холмс. — А що було далі?
— Коли мадам Шарпантьє замовкла, — вів далі детектив, — я зрозумів, що все залежить від єдиної обставини. Я пильно подивився на неї, — це завжди діє на жінок, — і спитав, о котрій годині повернувся її син.
«Я не знаю», — відповіла вона.
«Не знаєте?»
«Ні, він має ключ і сам відмикає двері».
«Ви вже спали тоді?»
«Так».
«А коли ви пішли спати?»
«Об одинадцятій».
«То вашого сина не було щонайменше дві години?»
«Так».
«А може, чотири чи п’ять?»
«Так».
«Що ж він робив увесь цей час?»
«Не знаю», — відповіла вона й зблідла так, що аж її вуста побіліли.
Звичайно, після того вже не було потреби щось питати. Я дізнався, де зараз лейтенант Шарпантьє, взяв з собою двох офіцерів і заарештував його. Коли я торкнув його за плече і звелів спокійно йти з нами, він нахабно спитав: «Ви, напевно, підозрюєте, що я причетний до вбивства цього негідника Дребера?» А оскільки про вбивство й мови ще не було, все це видається надто вже підозрілим.
— Надто, — підтвердив Холмс.
— Він тримав у руці важку палицю, з якою, за словами матері, кинувся навздогін за Дребером. Товсту дубову палицю.
— То як, по-вашому, сталося це вбивство?
— Гадаю, що так: він ішов за Дребером аж до Брикстон-Роуд. Там знову зчинилася бійка, і Дребер дістав удар палицею, — скоріш за все, в живіт, — і одразу помер, але на тілі не залишилося жодного сліду. Вночі дощило, довкола не було ні душі, тож Шарпантьє затяг тіло до порожнього будинку. А свічка, кров, напис на стіні, обручка — все це витівки, щоб збити поліцію зі сліду.
— Чудово! — схвально вигукнув Холмс. — Ви справді досягаєте успіхів, Ґреґсоне. Ми ще почуємо про вас.
— Я теж задоволений своєю роботою, бо непогано з нею впорався, — гордовито відповів детектив. — Молодик наголошує в своєму свідченні, що він справді пішов за Дребером, але той невдовзі побачив його, покликав кеб і поїхав. А по дорозі додому Шарпантьє стрів свого товариша з флоту, і вони довго гуляли разом. Однак сказати, де живе той товариш, він не зміг. Як на мене, тут усе збігається якнайліпше. Але як подумаю про Лестрейда, що гасає тепер хибним слідом! Боюся, що він небагато там відшукає. Дивіться-но, ось і він сам!
На порозі справді стояв Лестрейд — за розмовою ми не почули його кроків. Та куди поділися його пиха, ошатність? Обличчя його було розгублене, стривожене, одежа — пом’ята, заляпана брудом. Він, мабуть, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо надто вже збентежився, коли побачив свого колегу: той стояв посеред кімнати, нервово бгаючи капелюх, і не знав, що робити.
— Вкрай дивовижний випадок, — промовив він нарешті. — Страшенно заплутана історія.
— Та невже, містере Лестрейде? — вигукнув Ґреґсон. — Я так і думав, що ви дійдете цього висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?
— Містера Джозефа Стенджерсона, секретаря, — поважно мовив Лестрейд, — убито в приватному готелі «Голідей» сьогодні вранці о шостій годині.
7. Світло серед темряви
Звістка, що її приніс нам Лестрейд, була така раптова й несподівана, що приголомшила нас усіх. Ґреґсон скочив на ноги, перекинувши віскі з содовою. Я мовчки вирячився на Шерлока Холмса, що міцно стулив уста й насупив брови.