— Занесемо його, мабуть, до однієї з цих давніх хаток, а потім повідомимо поліцію.
— Гаразд. Так ми і зробимо. Овва, хто це, Ватсоне? Невже він власною персоною? Яке зухвальство! Ані слова про наші підозри, ані слова, бо всі мої наміри підуть нанівець.
З глибини боліт до нас наближалася людина, і я побачив далекий червоний вогник сигари. Місяць яскраво осявав цю людину, і я впізнав сухорляву постать і швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову рушив уперед.
— Докторе Ватсоне, невже це ви? Нізащо не сподівався зустріти вас уночі тут, на болотах. Але що це, Боже мій? Хтось забився? Ні, не може бути… Невже це наш друг сер Генрі?
Він пробіг повз мене й нахилився над трупом. Я почув уривчасте зітхання — сигара випала з його пальців.
— Хто… хто це? — пробурмотів він.
— Це Селден, утікач із Принстаунської тюрми.
Степлтон повернув до нас своє бліде обличчя: йому коштувало величезних зусиль нічим не виказати свого розчарування й подиву. Він уважно поглянув спершу на Холмса, потім на мене.
— О Боже! Який жах! Як він загинув?
— Упав, напевно, з отих каменів і скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли серед боліт і почули чийсь крик.
— Я теж чув його. Через те й прибіг сюди. Я боявся, що то сер Генрі.
— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.
— Він обіцяв завітати до нас, але ми його не діждалися. Я дуже здивувався і, звичайно, стривожився, коли почув на болотах крик. До речі, — він перевів погляд з мого обличчя на Холмсове, — ви не чули нічого, крім того крику?
— Ні, — відповів Холмс, — а ви?
— Теж ні.
— То чому ж ви питаєте?
— О, гадаю, ви чули про ті небилиці, що їх розповідають селяни, — про собаку-привида й таке інше. Вони кажуть, ніби чули його вночі на болотах. Отож я й питаю: може, ви теж чули щось подібне?
— Ні, ми нічого подібного не чули, — відповів я.
— А що ви скажете про загибель цього бідолахи?
— Мені здається, що тривога й страх зовсім відібрали в нього розум. Бігав, мабуть, болотами в нападі божевілля і впав урешті з каменя, скрутив собі в’язи.
— Так це, мабуть, і було, — мовив Степлтон і зітхнув, як мені здалося, полегшено. — А що ви про це думаєте, містере Шерлоку Холмсе?
Мій друг люб’язно вклонився в його бік.
— Які ви здогадливі, — сказав він.
— Ми давно чекаємо на вас, ще з того дня, як сюди приїхав доктор Ватсон. І ви встигли саме на ту хвилину, коли сталася трагедія.
— Так, ваша правда. Я певен, що мій друг зуміє як слід її пояснити. А я завтра поїду до Лондона з неприємним осадом у душі.
— Що?! Ви завтра їдете?
— Я так вирішив.
— Але ваш приїзд, сподіваюся, проллє якесь світло на всі ці події, які так нас спантеличили?
Холмс знизав плечима.
— Ми не завжди досягаємо успіху, на який чекаємо. Слідчому потрібні факти, а не легенди й чутки. Мені поки що важко сказати щось певне.
Мій друг говорив цілком щирим і якнайспокійнішим тоном. Степлтон пильно поглянув на нього. Потім обернувся до мене:
— Я охоче запропонував би перенести цього бідолаху до нас, але сестра моя так перелякається, що краще цього не робити. Прикриймо чимось йому обличчя, і нехай лежить тут до ранку.
Так ми й зробили. Відмовившись від Степлтонового запрошення в гості, ми з Холмсом подалися до Баскервіль-Холла, залишивши натураліста на стежці самого. Озирнувшись, ми побачили його постать, що поволі рухалася в глиб боліт, а позаду — чорну пляму на залитому срібним місячним сяйвом схилі, — місце, де лежав той, що загинув такою жахливою смертю.
13. Розставляємо сіті
— Нарешті ми зчепилися, — мовив Холмс, коли ми вдвох простували через болота. — Що за нерви в цього чолов’яги! Як швидко він опанував себе, хоч удар був-таки приголомшливий, — він побачив, що жертвою його задуму стала зовсім не та людина. Ватсоне, я вже казав вам у Лондоні й повторюю ще раз: досі нам не доводилося схрещувати мечі з достойнішим супротивником.
— І все-таки шкода, що він побачив нас.
— Спочатку я теж пошкодував. Але тепер уже нічого не вдієш.
— А як ви гадаєте, чи змінить він свої наміри, коли знатиме, що ми тут?
— Він діятиме ще обережніше або зважиться на якийсь відчайдушний вчинок. Як і всі зухвалі злочинці, він надто впевнений у своїй хитрості й гадає, що ошукав нас.
— Чому ж ви не заарештуєте його негайно?
— Любий мій Ватсоне, ви народились людиною дії. Ваше чуття щоразу штовхає вас на рішучі кроки. Що ж, уявімо собі, що вночі його заарештують, — що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. Ось де диявольські хитрощі його задуму! Якби його спільником була людина, ми роздобули б деякі свідчення; але спробуйте-но витягти на світ Божий величезного пса, — хіба це допоможе нам накинути зашморг на шию його хазяїна?