— Ви вже побували на болотах?
— Я був у Ґримпені й послав до Принстауна телеграму про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас через нього не турбуватимуть. До того ж я знайшов свого вірного Картрайта, який обов’язково помер би на порозі моєї кам’яної хатки, як собака на могилі хазяїна, коли б я не дав йому знати, що зі мною все гаразд.
— А що ми робитимемо далі?
— Побачимося з сером Генрі. Аж ось і він!
— Доброго ранку, Холмсе, — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, що обговорює план кампанії з начальником штабу.
— Так і є. Ватсон прийшов по накази.
— І я так само.
— Гаразд. Як я зрозумів, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?
— Сподіваюся, ви теж там будете. Вони дуже гостинні люди й будуть вам вельми раді.
— На жаль, нам з Ватсоном треба виїхати до Лондона.
— До Лондона?
— Так, за теперішніх обставин нам краще бути там.
Баронетове обличчя видовжилось.
— А я так сподівався, що ви не покинете мене до кінця! Тут, у Холлі, серед боліт, не так уже й затишно одному.
— Любий мій друже, ви повинні покірно мене слухати і робити все, що я вам скажу. Перекажіть нашим друзям, що ми радо прийшли б до них, та нагальні справи змушують нас виїхати. Проте скоро, я гадаю, ми повернемось до Девоншира. Ви не забудете переказати це Степлтонам?
— Якщо ви так наполягаєте.
— Іншого виходу немає, можете бути певні.
Насуплені баронетові брови свідчили, що він глибоко ображений і вважає наш від’їзд втечею.
— Коли ви хочете їхати? — холодно спитав він.
— Одразу після сніданку. Ми доїдемо до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам у заставу свої речі, тож чекайте його назад. Ватсоне, напишіть Степлтонові лист із вибаченням, що не зможете завітати до них.
— Я теж хочу поїхати з вами до Лондона, — сказав баронет. — Який сенс сидіти мені тут одному?
— Вам не можна покидати свій пост. Ви пообіцяли мені, що робитимете все, що я скажу, отож я наказую вам залишатися тут.
— Гаразд, тоді я зостануся.
— Ще одне прохання! Я хочу, щоб ви поїхали до Мерипіт-Хавса двоколкою. Потім одішліть її назад і скажіть Степлтонові, що додому підете пішки.
— Пішки через болота?
— Так.
— Але ще зовсім недавно ви самі забороняли мені там ходити!
— А тепер можете йти спокійно. Я на цьому не наполягав би, якби не був певен у вашій витримці та мужності.
— Гаразд, я так і зроблю.
— І якщо життя вам хоч трохи дороге, не звертайте нікуди зі стежки, що веде з Мерипіт-Хавса до Ґримпенської дороги, — тим паче, що це найкоротший шлях до вашого дому.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— От і добре. А ми поїдемо одразу після сніданку, щоб бути в Лондоні ще до вечора.
Мене неабияк спантеличив цей Холмсів намір, бо я добре пам’ятав, як він учора говорив Степлтонові, що поїде наступного дня. Але хто б міг подумати, що він захоче їхати разом зі мною, та ще в такий, на його думку, критичний момент! Проте мені не зоставалось нічого іншого, як слухняно скоритися; ми розпрощалися з нашим засмученим другом, а за дві години одіслали двоколку назад і вийшли на платформу станції Кумбі-Тресі. Там на нас уже чекав Картрайт.
— Які будуть накази, сер?
— Їдьте зараз потягом до Лондона, Картрайте. Щойно приїдете, надішліть телеграму від мого імені серові Генрі Баскервілю: спитайте його, чи не знайшов він мій записник, який я загубив. Якщо знайшов, то нехай надішле бандероллю на Бейкер-стрит.
— Гаразд, сер.
— А тепер спитайте на станції, чи немає для мене листів.
Хлопчик повернувся з телеграмою: Холмс прочитав її й передав мені. В ній повідомлялося:
«Телеграму вашу одержав. Приїду з ордером. Буду за двадцять шоста.
— Це відповідь на мою ранкову телеграму. Лестрейд — найкращий наш фахівець і може стати нам у пригоді. А зараз, Ватсоне, ми маємо трохи часу і можемо відвідати вашу знайому, місіс Лору Лайонс.
Холмсів план почав прояснюватись. Із допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає; насправді ж ми повернемось саме тоді, коли будемо йому потрібні. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, надіслану з Лондона, це розвіє останні Степлтонові підозри. І я вже бачив, як наші тенета затягувалися довкола зубастої щуки.
Місіс Лора Лайонс сиділа в своїй кімнаті; Шерлок Холмс розпочав розмову так щиро й навпростець, що вона неймовірно здивувалася.
— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — сказав він. — Мій друг, доктор Ватсон, переказав мені все, що ви розповіли йому і що приховали.