— Щось іще? — спитав я, побачивши, як Холмс крутить люльку в руці й задумано, якось особливо розглядає її.
Він високо підняв люльку й постукав по ній своїм довгим, тонким пальцем, мов професор, що показує на лекції кістку.
— Люльки часто бувають дуже цікаві, — сказав він. — Ніщо інше не викликає такого інтересу, хіба що годинники та шнурки на черевиках. Тут, проте, деталі не дуже яскраві та й незначні. Власник, очевидно, — людина міцної статури, шульга, з чудовими зубами, неохайна в звичках і не має потреби заощаджувати гроші.
Мій друг видавав цю інформацію байдуже, але я помітив, що він скоса позирає на мене, перевіряючи, чи стежу я за ходом його думки.
— Ви гадаєте, що людина не знає ліку грошам, якщо курить семишилінґову люльку? — спитав я.
— Він курить ґровнерську суміш, по вісім пенсів за унцію, — відповів Холмс, постукавши люлькою по долоні. — А можна купити чудовий тютюн і за половину такої ціни, тож відкладати гроші він потреби не має.
— А все інше?
— Він має звичку запалювати люльку від лампи або газового пальника. Бачите, люлька зовсім обгоріла з одного боку. Сірник, звичайно, такого б не наробив. Навіщо людині тримати сірник збоку від люльки? А закурити від лампи ви не зможете, не обпаливши головку люльки. Її обпалено з правого боку. З цього видно, що він шульга. Піднесіть-но самі люльку до лампи й подивіться, як ви, звичайна людина, підноситимете її до вогню лівим боком. Іноді, може, вчините й навпаки, але не кожного разу. А він це робить завжди. До того ж він прокусив бурштин наскрізь. Це може зробити лише дужий здоровань із добрячими зубами. Але мені здається, що я чую його кроки на сходах, тож зараз ми побачимо дещо цікавіше за цю люльку.
За хвилину двері відчинились і до кімнати увійшов високий молодик. На ньому був гарний, але скромний темно-сірий костюм, він тримав у руці бурий капелюх із широкими крисами. Я дав би йому років із тридцять, хоча насправді він був, напевно, дещо старший.
— Пробачте, — трохи ніяково почав він, — мені, мабуть, слід було постукати. Так, так, постукати. Але я так хвилююся, отож і виходить… — Він провів рукою по чолу, мов людина, що майже не тямить себе, й не сів, а радше впав на стілець.
— Я бачу, що ви не спали ніч або дві, — спокійним, сердечним голосом мовив Холмс. — Це втомлює людські нерви більш, ніж робота, й навіть більше, ніж насолода. Дозвольте запитати, чим можу вам допомогти?
— Мені треба вашої поради, сер. Я не знаю, що діяти, все життя моє розлетілось на друзки.
— Ви хочете скористатись моїми послугами як детектива?
— Не тільки. Я хочу знати вашу думку як людини розважливої… і світської теж. Хочу знати, що мені робити далі. Я так сподіваюся, що ви мені якось зарадите.
Він не говорив, а кидав короткі, різкі, рвучкі слова, й схоже було, що говорити йому дуже боляче й він щоразу мусить перемагати себе зусиллям волі.
— Це вельми дражлива річ, — мовив він. — Ніхто не любить говорити з чужими про свої родинні справи. Адже це так страшно — розповідати, що поробляє твоя дружина, двом людям, яких ніколи раніше не бачив. Страшно, але мусиш. Я не маю більше сили терпіти, й мені треба поради.
— Любий містере Ґренте Манро… — почав Холмс.
Наш відвідувач скочив зі стільця.
— Як! — скрикнув він. — Ви знаєте моє ім’я?
— Якщо вже ви хочете залишатися невідомим, — усміхнувся Холмс, — то я радив би вам кинути звичай писати своє ім’я на підбої капелюха чи принаймні тримати його верхом до співрозмовника. Я саме хотів сказати вам, що ми з моїм другом вислухали в цій кімнаті силу найхимерніших таємниць і мали щастя подарувати спокій багатьом стурбованим душам. Сподіваюся, те саме ми зможемо зробити й для вас. Тож попрошу вас, оскільки час може виявитись надто дорогим, не зволікати й одразу переповісти мені всі подробиці.
Наш відвідувач іще раз провів рукою по чолу — так, наче розповідати йому було неймовірно важко. З виду й кожного поруху його я бачив, що це людина стримана, замкнена в собі, ладна скоріше приховати свої рани, ніж гордовито виставляти їх напоказ. Але потім він несподівано змахнув кулаком, немовби відкидаючи всю свою стриманість, і розпочав:
— Подробиці такі, містере Холмсе. Я жонатий чоловік і одружився три роки тому. Увесь цей час ми з дружиною щиро кохали одне одного й були щасливіші за будь-яке інше подружжя. Між нами не було жодної незгоди — ані в думках, ані в словах, ані в діях. Але тепер, цього понеділка, між нами неначе виросла стіна: я помітив, що в її житті є щось таке, про що знаю так мало, ніби це не моя дружина, а ота жінка, що мете перед нашим будинком вулицю. Ми стали чужими, і я хотів би знати чому.