«Що ж, проведіть його сюди».
За хвилину після того перед нами з’явився маленький зморщений, клишоногий чоловік із улесливими очицями. На ньому були відкритий жакет із смоляними патьоками на рукавах, картата червоно-чорна сорочка, грубі штани й важкі стоптані черевики. Обличчя його було худе, засмагле, з незмінною посмішкою, яка оголювала криві жовті зуби; зморшкуваті руки ніби хотіли щось затиснути в жменях, як це притаманно морякам. Коли він своєю хиткою ходою перейшов моріжок, я почув, як у містера Тревора вирвався з горлянки приглушений звук, і він, скочивши з крісла, побіг до будинку. Через якусь хвилину господар повернувсь, і я відчув міцні пахощі бренді, коли він проходив повз мене.
«Що ж, друже мій, — мовив містер Тревор, — чим я можу стати вам у пригоді?»
Моряк стояв і дивився на нього, примружившись і так само нахабно посміхаючись.
«Не впізнаєте мене?» — спитав він.
«Боже мій! Звичайно ж, ви Хадсон», — здивовано сказав містер Тревор.
«Еге ж, Хадсон, сер, — мовив моряк. — Тридцять із гаком років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Тепер ви сидите собі у власному будинку, а я й досі солонину з бочок тягаю».
«Зараз ти побачиш, що я не забуваю давніх друзів! — вигукнув містер Тревор, підійшов до моряка й щось тихенько йому прошепотів. — Піди на кухню, — сказав він тепер уже гучніше, — там тобі дадуть поїсти й випити. І роботу теж, безперечно, я для тебе знайду».
«Дякую, сер, — мовив моряк, куйовдячи своє волосся. — Я довго волочився світами, час уже й відпочити. Я подумав, що знайду прихисток у містера Бедоза чи у вас».
«А хіба ти знаєш, — вигукнув містер Тревор, — де зараз містер Бедоз?!»
«Будьте певні, сер, я знаю, де всі мої друзі», — відказав цей чолов’яга з лиховісною посмішкою на обличчі й пішов розвальцем за служницею до кухні.
Містер Тревор пробурмотів щось про те, що вони подружилися на кораблі, коли поверталися з копалень, а потім, залишивши нас надворі, пішов до будинку. Коли ми за годину увійшли туди, то побачили, що господар лежить на канапі, п’яний як чіп. Уся ця пригода справила на мене дуже неприємне враження, й наступного дня я вже не шкодував, що залишаю Доніторп, бо відчував, що своєю присутністю лише бентежу друга.
Усе це сталося протягом першого місяця канікул. Я повернувся до Лондона й там тижнів із сім провів над деякими дослідами з органічної хімії. Одного дня, коли вже почалася осінь і канікули наближалися до кінця, я одержав від свого друга телеграму: він запрошував мене повернутись до Доніторпа, бо дуже потребував моєї поради й допомоги. Звичайно, я все облишив і негайно подався на північ.
Він зустрів мене в двоколці на станції, й з першого ж погляду я побачив, що останні два місяці були для нього вкрай тяжкими. Він схуд, змарнів і розмовляв уже не так гучно й жваво, як завжди.
«Батько помирає», — були його перші слова.
«Не може бути! — вигукнув я. — Що з ним таке?!»
«Грець. Нервовий напад. Лежить непритомний цілий день. Не знаю, чи застанемо його ще живим».
Можете уявити собі, Ватсоне, як мене перелякала ця несподівана новина.
«Що сталося?» — запитав я.
«В тім-то й річ. Сідайте, поговоримо по дорозі. Пам’ятаєте чолов’ягу, що прийшов за день до того, як ви поїхали?»
«Добре пам’ятаю».
«А чи знаєте ви, кого ми тоді пустили до себе?»
«І гадки не маю».
«То був сам диявол, Холмсе!» — вигукнув він.
Я здивовано глянув на нього.
«Так, то був сам диявол. З того часу ми не мали ані години спокою — ані години. Батько з того вечора й голови не піднімав; життя його обернулося на справжнє пекло, серце врешті не витримало — і все через того клятого Хадсона».
«Як він цього домігся?»
«Я багато дав би, щоб про це довідатись. Мій добрий, лагідний старий батько… як він міг потрапити до лабет цього зарізяки! Я такий радий, що ви приїхали, Холмсе. Я вірю у вашу розсудливість і обережність і знаю, що ви дасте мені найкращу пораду».
Ми мчали гладеньким білим путівцем; перед нами відкрився краєвид на Бродс, осяяний червоним світлом надвечірнього сонця. Ліворуч від гаю вже видніли димарі й флаґшток садиби.
«Батько взяв Хадсона за садівника, — почав мій друг, — але тому здалося цього замало, і його зробили ключником. Здавалося, що на його милість віддано увесь будинок, — він тинявся кімнатами і робив, що хотів. Служниці скаржилися на його п’яні витівки та огидну лайку; батько, щоб винагородити їх, збільшив їм платню. Хадсон брав найкращу батькову рушницю, човен і вирушав на полювання. З його обличчя не сходила в’їдлива, злісна, нахабна посмішка, тож якби ми були з ним однолітками, я вже двадцять разів надавав би йому стусанів. Скажу вам правду, Холмсе. Увесь той час я мусив себе стримувати, а тепер сам себе запитую: дурню, навіщо ти це робив?..