У вдачі мого друга Шерлока Холмса мене часто вражала дивовижна річ: хоча в своїй розумовій праці він був найточнішим і найретельнішим, а одежа його завжди відзначалася не тільки ошатністю, а й вишуканістю, він водночас був страшенно неохайною людиною, що здатна довести до божевілля будь-якого співмешканця. Щиро кажучи, я й сам не був прикладом щодо цього. Безладна робота в Афганістані, яка лише посилила мій природжений потяг до кочового життя, зробила мене більшим недбайлом, ніж личило б лікареві. Але все-таки й ця моя звичка має певні межі, і коли я бачу людину, що зберігає свої сигари у відерці для вугілля, тютюн — у перській пантофлі, а листи, що чекають на відповідь, пришпилює кишеньковим ножиком до дерев’яної полиці каміна, то я, далебі, сам собі починаю здаватися взірцем охайності. Крім того, я завжди вважав, що вправи у стрільбі, безперечно, належать до розваг на свіжому повітрі; отож, коли Холмс, піддавшись своєму дивному настрою, сідав з револьвером і патронташем у крісло й брався прикрашати стіну навпроти патріотичним вензелем королеви Вікторії, виводячи його за допомогою куль, я дуже гостро відчував, що це не поліпшує ані повітря, ані затишку в кімнаті.
Помешкання наше завжди було повне хімікалій чи якихось свідчень про злочини, й вони щоразу опинялись у найнесподіваніших місцях, — наприклад, у маслянці чи в іще недоречнішому місці. Але найбільшою карою для мене були Холмсові папери. Він страшенно не любив знищувати документи, надто якщо вони були пов’язані з колишніми його справами, але розібрати свої папери й дати їм лад йому вистачало мужності лише раз або двічі на рік. Як я вже згадував у цих уривчастих спогадах, припливи шаленої енергії, що допомагали йому в тих бездоганних розслідах, які прославили його ім’я, змінювалися в нього байдужістю, повним занепадом сил, коли він цілісінькі дні лежав на канапі зі своїми книжками та скрипкою, лише зрідка підводячись, щоб підійти до столу. Отак місяць за місяцем паперів накопичувалося дедалі більше і в усіх кутках кімнати громадилися стоси рукописів, які він нізащо не дозволяв палити, й ніхто, крім господаря, не мав права прибирати їх.
Одного зимового вечора, коли ми сиділи вдвох біля вогню, я наважився натякнути йому, що оскільки він уже перестав заносити нотатки до свого записника, йому не гріх було б витратити години зо дві, щоб надати нашій кімнаті трохи затишнішого вигляду. Він не міг не визнати мого прохання справедливим і з доволі похмурим обличчям подався до своєї спальні, звідки незабаром вийшов, тягнучи за собою велику бляшану скриню. Поставивши її посеред кімнати й сівши поруч на стілець, він одкинув віко. Я побачив, що скриня була вже на третину повна паперів, ув’язаних у паки червоною тасьмою.
— Тут є цікаві справи, Ватсоне, — мовив він, позираючи на мене лукавими очима. — Якби ви знали, що лежить у цій скрині, то, напевно, попросили б мене видобути з неї деякі папери, а не ховати там інші.
— То це записи ваших колишніх справ? — спитав я. — Я не раз шкодував, що не маю нотаток про ці історії.
— Так, любий друже, всі вони відбулися ще до того, як у мене з’явився літописець, що задумав мене прославити. — Він м’якими, лагідними порухами діставав паку за пакою. — Не всі вони були вдалі, Ватсоне, — провадив він, — але є серед них кілька цікавих невеликих загадок. Ось, наприклад, опис убивства Тарлтона, пригода з Вамберлі — власником винарні, випадок зі старою росіянкою, дивовижна історія алюмінієвого костура, повна розповідь про кульгавого Ріколетті та його огидну жінку. А це… це справді дещо варте особливої уваги.
Він сунув руку на самісіньке дно скрині й витяг дерев’яну коробочку зі зсувною кришкою, схожу на ті, що в них продають дитячі іграшки. Звідти він дістав пожмаканий папірець, старовинний мідний ключ, дерев’яний кілок із намотаним на нього мотузком і три старі іржаві металеві кружальця.
— Ну, друже, що ви скажете про ці скарби? — спитав він і посміхнувся, побачивши моє здивування.
— Просто-таки дивовижна колекція.