«Розкажіть мені, будь ласка, всі подробиці!» — вигукнув я.
Реджинальд Масґрейв сів навпроти мене й закурив подану цигарку.
«Хочу вам сказати, — мовив він, — що хоч я й неодружений, але змушений тримати в Гарлстоні багато слуг: садиба дуже стара й велика, та ще й недоладно побудована, тож за нею слід добре доглядати. До того ж у моєму заповіднику щоосені збираються гості пополювати на фазанів, що теж потребує багатьох слуг. Усього в мене є вісім покоївок, кухар, ключник, два лакеї та хлопчик-служник. У садку та при стайнях є, звичайно, свої робітники.
З усіх слуг найдовше прослужив у нас Брантон, ключник. Коли мій батько його найняв, він був молодим шкільним учителем без роботи й невдовзі завдяки своїй вольовій вдачі й жвавості став справді незамінним у нашому домі. Це рослявий красень із гарним високим чолом, і хоча він прожив у нас років із двадцять, йому й зараз не більше сорока. Із його привабливими рисами й надзвичайними здібностями — він розмовляє кількома мовами й грає чи не на всіх музичних інструментах — може видатися дивним, що він так довго був цілком задоволений своїм становищем, але як на мене, то йому просто добре жилося й він не прагнув ніяких змін на краще. Гарлстонський ключник завжди запам’ятовувався кожному, хто нас відвідував.
Але всі ці чесноти псує одна вада. Він — трохи джиґун, і, як ви самі розумієте, в нашій сільській глушині йому не надто важко грати цю роль. Усе було гаразд, поки він був одружений, але відтоді, як він овдовів, у нас почалися проблеми з ним. Кілька місяців тому ми сподівалися, що все знову піде як слід, — він заручився з Рейчел Говелс, нашою молодшою покоївкою, проте невдовзі кинув її заради Дженет Тріджеліс, дочки головного лісника. Рейчел, — мила дівчина, але запальна, як і всі валлійки, — дістала запалення мозку, проте видужала й тепер ходить — тобто ходила до вчорашнього дня — як тінь, самі лише очі світять. Такою була наша перша драма в Гарлстоні, але наступна швидко стерла її з пам’яті, тим паче, що їй передувало вигнання ключника Брантона.
Ось як це сталося. Я вже казав вам, що чоловік цей дуже розумний, і саме це, мабуть, спричинилося до його загибелі, бо в ньому прокинулася жадібна цікавість до речей, що ніяк не стосувалися його. Мені й на думку не спадало, що вона може завести його так далеко, але звичайнісінький випадок відкрив мені очі.
Як я вже розповідав, наш дім побудовано дуже недоладно, з безліччю заплутаних переходів. Минулого тижня — в четвер увечері — я ніяк не міг заснути, бо здуру випив по обіді чашку міцної чорної кави. Промучившись до другої години ночі, я відчув, що все одно не засну, отож устав і засвітив свічку, щоб дочитати роман. Проте виявилося, що книжку я забув у більярдній, тож накинув халат і подався по неї.
Щоб дістатися більярдної, треба було спуститися на один прогін сходів і перетнути коридор, що веде до бібліотеки й до збройової. Уявіть собі моє здивування, коли я, опинившись у цьому коридорі, побачив світло, що падало з відчинених дверей бібліотеки. Перш ніж лягати спати, я сам загасив там лампу й зачинив двері. Природно, що першою моєю думкою було, що це злодії. Стіни всіх коридорів у Гарлтоні оздоблені старовинною трофейною зброєю. Зірвавши з однієї з них бойову сокиру, я поставив свічку на підлогу, прокрався навшпиньки коридором і зазирнув у відчинені двері.
У бібліотеці був ключник Брантон. Одягнений, він сидів у кріслі, схилившись над аркушем паперу, схожим на мапу, що лежав у нього на колінах. Занімівши з подиву, я стояв, зирячи на нього з темряви. Кімнату ледве освітлював недогарок свічки, що стояв на краєчку стола; в його світлі я й помітив, що ключник одягнений. Несподівано я побачив, що Брантон підвівся з крісла, підійшов до бюрка біля стіни, відімкнув його й висунув одну з шухляд. Звідти він дістав якийсь папір, знову сів, поклав його біля недогарка на край стола, розгладив і взявся пильно розглядати. Це спокійнісіньке студіювання моїх родинних документів так мене розлютило, що я ступив уперед. Побачивши мене на дверях, Брантон скочив на ноги, обличчя його зі страху зблідло, й він поспіхом сховав у кишеню папір, який тільки-но вивчав.
„Отакої! — мовив я. — Ось як ви шануєте нашу довіру! Вранці можете забиратися геть“.
Він уклонився, страшенно пригнічений, і прослизнув повз мене без жодного слова. Недогарок залишився на столі, й при його світлі я заходився розглядати папір, який Брантон дістав з бюрка. На мій подив, то був лише перелік запитань і відповідей, які промовляють під час своєрідного старовинного обряду, що зветься в нас „Обрядом родини Масґрейвів“. Цю незвичайну церемонію вже кілька століть виконує кожен чоловік із нашого роду, досягши повноліття; але вона може бути цікавою хіба що для членів нашої родини чи принаймні для археолога, — як і вся наша геральдика, — й жодного практичного сенсу не має».