Полонений важко підвів голову й вирячився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті в очах.
— Я з вами поквитаюсь, Олтемонте, — поволі проказав він. — Хай це мені коштуватиме життя, але я з вами поквитаюся.
— Мила давня пісенька, — мовив Холмс. — Як часто я чув її раніше! Улюблений мотив небіжчика професора Моріарті. І полковник Себастьян Морен теж, бува, її наспівував. А я й досі живий і пасічникую в Сасексі.
— Клятий зраднику, подвійний зраднику! — вигукнув німець, силкуючись розірвати ремені й спопеляючи Холмса лютими очима.
— Ні, ні, все це не так погано, — сказав, усміхаючись, Холмс. — Як вам доводять мої слова, ніякого містера Олтемонта з Чикаго не існує. Я використав його, й він зник.
— То хто ж ви?
— Анітрохи не важить, хто я такий, проте якщо вже вам так цікаво, містере фон Борку, то можу сказати, що це не перше моє знайомство з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, тож моє ім’я, напевно, відоме вам.
— Хотів би я знати його, — похмуро сказав німець.
— Це я сприяв тому, щоб розірвалася спілка між Ірен Адлер та покійним королем Богемії, коли ваш двоюрідний брат Генріх був послом. Це я врятував графа фон Ґрафенштайна, старшого брата вашої матері, від руки вбивці — нігіліста Кльопмана. Це я...
Фон Борк здивовано сів.
— Є лише одна людина... — почав він.
— Саме так, — підтвердив Холмс.
Фон Борк застогнав і знову впав на канапу.
— І майже всі відомості йшли через вас! — вигукнув він. — Чого ж вони варті? Що я наробив? Кінець моїй кар’єрі!
— Матеріал у вас справді не дуже певний, — відказав Холмс. — Він потребує перевірки, але часу у вас на те замало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери трохи швидші, ніж він сподівався.
Фон Борк у відчаї вхопився за власне горло.
— Свого часу виявиться ще чимало помилок. Проте у вас є одна риса, вельми рідкісна для німця, містере фон Борку: ви спортсмен і не ображатиметесь на мене, коли зрозумієте, що, обдуривши стількох людей, насамкінець виявились обдурені самі. Врешті-решт ви працювали на користь своєї країни, а я — на користь своєї, — що може бути природнішим? І до того ж, — додав він без жодної злості, поклавши долоню йому на плече, — краще буде загинути від руки шляхетного ворога. Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти полоненого, то гадаю, що нам слід негайно вирушати до Лондона.
Зсунути фон Борка з місця було нелегко: відчай подвоїв його сили. Нарешті, вхопивши німця за обидва лікті, двоє друзів неквапом повели його садовою стежкою — тією самою, якою він лише кілька годин тому так гордовито походжав, вислуховуючи привітання відомого дипломата. Після короткої боротьби його, досі скрученого по руках ременями, посадили на вільне місце в маленькому автомобілі. Поряд із ним поставили його дорогоцінну валізу.
— Сподіваюсь, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? — мовив Холмс, коли було скінчено останні приготування. — Чи не дозволю я собі зайвого, коли запалю сигару й суну вам у рот?
Але ці люб’язнощі не зворушували розлюченого німця.
— Ви, мабуть, розумієте, містере Шерлоку Холмсе, — сказав він, — що, коли британський уряд схвалить оці ваші вчинки, це означатиме війну?
— А як щодо вашого уряду та його вчинків? — спитав Холмс, поплескавши по валізі.
— Ви приватна особа. Ви не маєте ордера на мій арешт. Уся ваша поведінка обурлива й злочинна.
— Цілком, — підтвердив Холмс.
— Викрадення німецького підданого...
— Та його особистих паперів.
— Одне слово, вам зрозуміло, в якому ви становищі, — ви й ваш спільник. Якщо я покличу на допомогу, коли ми проїжджатимемо село...
— Любий мій сер, якщо ви зробите таку дурницю, то напевно порушите одноманіття вивісок наших сільських заїздів, додавши до них іще одну: «Повішений німець». Англієць — істота терпляча, але зараз він трохи сердитий, і краще вже надміру його не дратувати. Ні, містере фон Борку, ви потихеньку, спокійно поїдете з нами до Скотленд-Ярду, а звідти можете послати по вашого друга, барона фон Герлінґа: хтозна, може, для вас іще бережуть місце в особовому складі посольства. А щодо вас, Ватсоне, то ви, як бачу, повертаєтесь на військову службу, тож Лондон буде вам по дорозі. Постіймо трохи отам на терасі, — може, це остання мирна бесіда, що судилася нам у житті.
Кілька хвилин двоє друзів гомоніли, згадуючи минулі дні, поки їхній полонений марно силкувався звільнитись від ременів. Коли вони повернулися до автомобіля, Холмс показав на осяяне місяцем море й задумано хитнув головою: