— Холмсе, — вигукнув я, — це неможливо!
— Чудово! — відповів він. — Блискуче зауваження. Я виклав події так, що вони здаються неможливими, — отже, десь припустився помилки. Але ж ви самі все це бачили. Де я міг помилитися?
— Може, він розтрощив собі голову, коли впав?
— На болоті, Ватсоне?
— Тоді ми зайшли в глухий кут.
— Ну-бо, ну-бо, ми розв’язували й важчі загадки. Матеріалу в нас досить, треба лише вміти ним скористатися. Ходімо, Ватсоне: палмерівські шини розповіли нам усе, тож погляньмо, куди приведуть нас латані данлопівські.
Ми вирушили за цим слідом, але болото скоро змінилося пологими, порослими вересом пагорбами; струмок залишився позаду. Слід данлопівських шин загубивсь і більш нічим не міг допомогти нам. З того місця, де ми бачили його востаннє, він міг вести або до Голдернес-Холла, величні вежі якого височіли за кілька миль ліворуч, або до сірих хатин попереду, за якими пролягало Честерфілдське шосе.
Коли ми підходили до старого, непоказного заїзду з намальованим півнем над дверима, Холмс раптом застогнав і вхопився за моє плече, щоб не впасти. Він вивихнув собі ногу, а людина, як відомо, стає тоді геть безпорадною. Він ледве дошкутильгав до дверей, біля яких кремезний, смаглявий, підстаркуватий чоловік курив чорну глиняну люльку.
— Як ся маєте, містере Рюбене Гейзе? — привітався Холмс.
— А ви хто такий і звідки знаєте, як мене звуть? — спитав чоловік, підозріливо блиснувши своїми хитрими очима.
— Ваше ім’я написано на вивісці, що у вас над головою. А хазяїна завжди легко впізнати. Чи не маєте ви якогось візка в комірчині?
— Ні, не маю.
— Я на праву ногу ступити не можу.
— То не ступайте.
— А як же мені йти?
— Хоч на одній нозі стрибайте.
Відповіді містера Рюбена Гейза не відзначались люб’язністю, проте Холмс сприймав їх напрочуд лагідно.
— Послухайте-но, джентльмене, — сказав він. — Ви ж бачите, яка біда мене спіткала. Мені аби до місця дістатися, а як, то все одно.
— А мені й поготів усе одно, — відповів похмурий хазяїн.
— Я тут у важливій справі. Дайте мені велосипед за соверен.
Хазяїн нашорошив вуха.
— Куди ж вам треба їхати?
— До Голдернес-Холла.
— Чи не до герцога в гості? — спитав хазяїн, насмішкувато оглядаючи нашу заляпану брудом одежу.
Холмс сердечно засміявся:
— Він радий буде побачити нас.
— Чому?
— Ми принесемо йому звістку про його зниклого сина.
Хазяїн насторожено здригнувся:
— Невже вислідили?
— Ми чули про це в Ліверпулі. Його от-от знайдуть.
На неголеному обличчі хазяїна промайнула тінь. Він раптом подобрішав.
— Ми з герцогом розбили глек, — пояснив він, — бо я служив у нього візником, а він дав мені прочухана. Продавець сіна набрехав йому на мене, тож і випхали мене геть, навіть рекомендації не дали. Але я все одно радий, що молодого лорда відшукали в Ліверпулі: я вже допоможу вам привезти цю новину до Холла.
— Дякую, — мовив Холмс. — Але спершу дайте нам попоїсти. А потім позичте свій велосипед.
— Нема в мене велосипеда.
Холмс витяг соверен.
—
й-бо, джентльмени, нема в мене велосипеда! Доїдете до Холла кіньми.
— Гаразд, гаразд, — відповів Холмс, — поговоримо потім, а зараз нагодуйте нас.
Коли ми залишилися самі в кухні, вистеленій кам’яними плитами, Холмсова нога раптом перестала боліти. Вже смеркало; ми нічого не їли з самого ранку, тож не поспішали вставати з-за столу. Холмс замисливсь і кілька разів мовчки підходив до вікна: з нього було видно завалений сміттям двір. З одного боку двору стояла кузня, де працював замурзаний хлопець, з іншого боку — стайні. Після однієї з таких прогулянок Холмс знову сів і раптом підхопився, гучно скрикнувши:
— Небом присягаюся, Ватсоне, знайшов! Так, так, усе зрозуміло. Пам’ятаєте, Ватсоне, сліди коров’ячих ратиць?
— Так.
— Де?
— Та всюди. І на болоті, й на стежці, й біля того місця, де бідолаху Гайдеґера спіткала смерть.
— Саме так. А чи багато корів ви бачили на болоті, Ватсоне?
— Не пам’ятаю жодної.
— Дивна річ, Ватсоне: коров’ячі сліди ми бачили всюди, а самих корів немає ніде. Справді дивно, Ватсоне, еге ж?