— О Боже, Холмсе! — вигукнув я. — Чи не хочете ви сказати, що прогулювались Лондоном з оцією штукою?
— Ні, я їздив лише до різника й назад.
— До різника?
— І повертаюся з чудовим апетитом. Хіба вам невідомо, любий мій Ватсоне, які корисні гімнастичні вправи перед сніданком? Але готовий побитись об заклад, що ви нізащо не вгадаєте, які то були вправи.
— Я й не гадатиму.
Він усміхнувся й налив собі кави.
— Якби ви зазирнули до комори крамниці Алардайса, то побачили б, що під стелею висить свиняча туша, а якийсь джентльмен у самій сорочці завзято коле її цією зброєю. Цим запальним джентльменом був я, і виявилось, що мені не до снаги пробити тушу одним ударом. Може, спробуєте ви?
— Нізащо в світі. Навіщо ви це робили?
— Бо це, як на мене, стосується таємничої пригоди у Вудменс-Лі. О, Гопкінсе! Я одержав вашу телеграму ввечері й саме чекав на вас. Проходьте й сідайте з нами.
Наш відвідувач був худорлявий жвавий чоловік років тридцяти, убраний у скромний твідовий костюм, хоча його постава виказувала звичку носити мундир. Я впізнав у ньому Стенлі Гопкінса, молодого поліційного інспектора, якому Холмс пророкував велике майбутнє, а той у свою чергу вважав себе за учня славетного детектива й захоплювався його виваженими методами.
— Ні, дякую, сер, я вже поснідав. Я ночував у місті, бо приїхав сюди з доповіддю.
— Про що ж ви доповідали?
— Про невдачу, сер. Про цілковиту невдачу.
— То ви анітрохи не просунулись уперед?
— Ні.
— Невже? Доведеться поглянути самому.
— Заради Бога, прошу вас, містере Холмсе! Це моя перша велика справа, а я не можу довести її до кінця. Господом благаю вас, допоможіть мені!
— Гаразд, гаразд. Я вже перечитав усі матеріали зі слідства, й досить уважно. До речі, що ви думаєте про той кисет для тютюну, який знайшли на місці злочину? Може, в ньому і є ключ?
Гопкінс здивовано глянув на нього.
— Це кисет самого небіжчика, сер. Там усередині — ініціали. І зроблено його з тюленячої шкіри, — він здавна полював тюленів.
— Але при ньому не знайшли люльки.
— Так, сер, люльки не знайшли. Він справді курив дуже мало, проте міг тримати тютюн для приятелів.
— Безперечно. Я згадав про це тільки тому, що якби сам узявся за цю справу, то розпочав би свої розшуки саме з кисета. Але мій друг, доктор Ватсон, досі нічого не знає про цю історію, та й мені не завадило б іще раз її послухати. Розкажіть нам кількома словами про найголовніше.
Стенлі Гопкінс дістав з кишені аркуш паперу:
— У мене тут є деякі відомості про життя покійного капітана Пітера Кері. Він народився 1845 року, тож тепер йому було п’ятдесят літ. Це був найхоробріший і найщасливіший з усіх китобоїв. З 1883 року він командував китобійним судном «Морський одноріг» у Данді. Того ж року здійснив кілька вдалих рейсів, а наступного, 1884, вийшов у відставку. Потім кілька літ мандрував і врешті купив невелику садибу Вудменс-Лi біля Форест-Роу, в Сасексі. Там він прожив шість років і тиждень тому загинув.
За цим чоловіком водилися дивацтва. У звичайному житті він був суворий пуританин — мовчазний, похмурий. Разом з ним мешкали дружина, двадцятирічна донька та дві служниці. Служниць часто міняли, бо жити там було нелегко, а часом і зовсім неможливо. Він безперестану пив, і коли запивав, то до чортиків. Бувало, що він проти ночі виштовхував жінку й доньку з дому й ганявся за ними по всьому садку; від їхнього крику прокидалося все село.
Одного разу його притягли до суду за дике побиття старого священика, що намагався наставити його на розум. Одне слово, містере Холмсе, в цілому світі не було людини, небезпечнішої за Пітера Кері; я чув, що таку саму вдачу він мав і раніше, на судні. Його прозивали Чорним Пітером, і це прізвисько пристало до нього — не лише через темне обличчя й велику чорну бороду, а й через шалений норов, що лякав усіх довкола. Нема чого й казати, всі сусіди ненавиділи й сахалися його, і я не чув жодного слова жалю після його жахливої смерті.