— Проте в тому, що ми їх виявили, є певний сенс, — відказав Холмс. — Які ще речі, по-вашому, стосувалися цієї пригоди?
— На столі лежав той самий кисет з тютюном.
— Де саме?
— Посередині. Його виготовлено з твердої тюленячої шкіри й зв’язано ремінцем. Усередині літери: «П.К.» У кисеті було з півунції міцного корабельного тютюну.
— Пречудово! Що іще?
Стенлі Гопкінс дістав з кишені записник у жовтих палітурках. Палітурки були потерті, а сторінки — вицвілі. На першій сторінці було виписано літери «Д.Г.Н.» та цифри «1883». Холмс поклав записник на стіл і якусь хвилину уважно його розглядав, поки ми з Гопкінсом позирали йому через плече. На другій сторінці стояли літери «К.Т.З.», на кількох наступних — самі цифри. Подекуди траплялися заголовки: «Аргентина», «Коста-Рика» або «Сан-Паулу», і під ними — знову цифри й позначки.
— Що ви про це думаєте? — запитав Холмс.
— Це схоже на опис біржових акцій. Я гадаю, що «Д.Г.Н.» — ініціали маклера, а «К.Т.З.», — напевно, його клієнта.
— Або «Канадська Тихоокеанська залізниця», — мовив Холмс.
Стенлі Гопкінс щось процідив крізь зуби й стукнув себе кулаком по коліну.
— Який я був дурень! — вигукнув він. — Звичайно ж, ваша правда. Зосталося тільки розкрити ініціали «Д.Г.Н.» Я вже переглянув старі біржові реєстри за 1883 рік, однак не знайшов жодного маклера з таким ім’ям. І все-таки я відчуваю, що ключ — саме тут. Погодьтеся, містере Холмсе: адже можливо, що ініціали належать саме тій людині, яка була тоді в капітана, — іншими словами, вбивці. А цей документ, де перелічено стільки цінних паперів, розкриє нам причину вбивства.
З обличчя Шерлока Холмса було видно, що його вельми спантеличив такий поворот справи.
— Я мушу погодитись з обома вашими зауваженнями, — сказав він. — Думаю, що цей записник, про який не згадувалось у протоколі, дещо змінить мої припущення. В моїй версії злочину для нього немає місця. А ви пробували відшукати власників згаданих тут паперів?
— Так. Слідчі звернулися з запитами до контор, але боюся, що відповідь ми дістанемо лише через кілька тижнів, — адже це все акції південноамериканських концернів.
Холмс далі розглядав крізь лупу палітурки записника.
— Тут, безперечно, пляма, — провадив він.
— Так, сер, це кров. Я ж розповідав вам, що знайшов записник на підлозі.
— Пляма крові була зверху чи знизу?
— Біля підлоги.
— То записник упав на підлогу вже після вбивства?
— Саме так, містере Холмсе. Як на мене, його впустив убивця, коли тікав. Записник лежав біля дверей.
— І жодного з тих цінних паперів не знайшли серед майна небіжчика?
— Ні, сер.
— У вас є підстави підозрювати пограбування?
— Ні, сер. Жодної речі не вкрадено.
— Отакої! Справді цікавий випадок! Там був ще ніж, чи не так?
— Ніж був у піхвах. Лежав біля ніг небіжчика. Місіс Кері засвідчила, що то ніж її чоловіка.
Холмс на хвилину замислився.
— Гаразд, — нарешті мовив він, — Треба, мабуть, поїхати туди й поглянути самому.
Стен лі Гопкінс радісно скрикнув:
— Дякую, сер! Це скине з мене тягар.
Холмс насварився на нього пальцем.
— Тиждень тому все було б набагато простіше, — сказав він. — Але навіть і зараз мої відвідини можуть стати в пригоді. Якщо ви нині вільні, Ватсоне, я буду радий поїхати разом з вами. А ви, Гопкінсе, викличте кеб, і за чверть години ми вирушимо до Форест-Роу.
Висівши з потяга на маленькій глухій станції, ми ще кілька миль їхали повз гайки, що залишились від величезного пралісу, який перепинив колись дорогу саксонським нападникам, — цей неприступний край протягом шістдесяти років був справжнім бастіоном Британії. Великі ділянки лісу було вирубано, бо тут діяли колись найперші в країні топильні чавуну, а топлення руди потребувало деревини. Потім ці промисли перейшли до багатших місцевостей Півночі, й лише проріджені гаї та велетенські скиби на землі нагадували про минуле. В прогалині, на зеленому схилі горба, виднілася довга низька кам’яниця, до якої вела звивиста стежка поміж полів. При дорозі, з трьох боків оточена кущами, стояла невеличка хижа, обернена до нас вікном і дверима. Саме тут і сталося вбивство.
Стенлі Гопкінс насамперед провів нас до будинку, де відрекомендував похмурій сивій жінці — вдові загиблого, чиє зморене обличчя й сповнені жаху очі з червоними повіками свідчили про те, що їй судилося пережити роки страждань і гірких образ. Поруч із нею була донька — бліда білява дівчина. Її очі гордовито блиснули, коли вона сказала, що радіє батьковій смерті й благословляє руку, що обірвала його життя. Настрій, який навіяв у домі Чорний Пітер, був такий страшний і гнітючий, що нам полегшало на душі, коли ми знов опинилися надворі й попрямували стежкою, протоптаною через поле небіжчиковими ногами.