«То ви обіцяєте?» — спитав він нарешті.
«Так, обіцяю».
«Обіцяєте мовчати до роботи, під час роботи й потім? Ніколи не згадувати про неї ані на словах, ані письмово?»
«Я вже дав вам слово».
«От і добре...» — він раптом скочив, блискавично стрибнув до дверей і навстіж прочинив їх. На сходах не було нікого.
«Усе гаразд, — мовив він, повертаючись. — Адже відомо, як клерки полюбляють цікавитися справами своїх господарів. Тепер можна поговорити спокійно». Він підсунув свій стілець упритул до мого і знов утупився в мене тим самим пронизливим, недовірливим поглядом.
Якась відраза й страх прокинулися в мені від дивної поведінки цього худого чоловіка. Навіть побоювання втратити клієнта не могло примусити мене чекати, поки він заговорить.
«Прошу вас пояснити, в чому річ, сер, — мовив я. — Я надто ціную свій час».
Хай мені Господь пробачить ці слова, але вони самі злетіли з моїх уст.
«Яка ваша думка про п’ятдесят ґіней за одну ніч роботи?» — спитав він.
«Що ж, пречудово».
«Я сказав — за одну ніч роботи, але краще сказати — за годину. Я хочу знати вашу думку про гідравлічний прес, який вийшов з ладу. Якщо ви покажете нам, у чому річ, ми самі швидко полагодимо його. Що ви про це скажете?»
«Що ж, робота неважка, а платня добра».
«Отож. Нам хотілося б, щоб ви приїхали цього вечора останнім потягом».
«Куди?»
«До Айфорда, що в Беркширі. Це невеличке село на межі з Оксфордширом, за сім миль від Рединґа. З Падинґтона якраз відходить потяг, що прибуває туди чверть на дванадцяту».
«Дуже добре».
«Я зустріну вас в екіпажі».
«То нам доведеться їхати екіпажем?»
«Так, наша місцина далеко від села, за добрих сім миль від станції».
«То ми навряд чи доїдемо раніше ніж опівночі. Та й зворотного потяга теж, гадаю, вже не буде. Доведеться залишитися у вас на ніч».
«Що ж, це дуже просто».
«Але не дуже зручно. Чи не можна мені приїхати якось іншим разом?»
«Як на мене, найкраще буде, якщо ви приїдете пізньої пори. Саме за незручності ми й платимо вам, молодій і нікому не відомій людині, такі гроші, за які могли б дістати пораду найкращого знавця вашого фаху. Проте, звичайно, якщо такі умови вам не до душі, ви ще маєте час відмовитися».
Я подумав про те, як знадобилися б мені зараз п’ятдесят ґіней. «Ні, ні, — мовив я, — я згоден на все, що ви забажаєте. Однак мені теж слід було б знати, чого від мене хочуть».
«Саме так. Природно, що обіцянка зберігати таємницю, яку ви нам дали, збудила вашу цікавість. Я анітрохи не хочу, щоб ви брали на себе якісь обов’язки, не знаючи про подробиці. Сподіваюся, нас ніхто не підслуховує?»
«Ніхто».
«Річ ось у чім. Вам, напевно, відомо, що сукновальна глина — дуже цінна сировина і що поклади її знайдено лише в одному чи двох місцях Англії?»
«Я чув про це».
«Нещодавно я купив невеличку ділянку землі, зовсім маленьку, за десять миль від Рединґа. Аж раптом мені пощастило — на одному з полів я знайшов великий поклад сукновальної глини. Я оглянув його й побачив, що це лише вузенький перешийок між двома величезними покладами, які лежать ліворуч і праворуч, на землях моїх сусідів. Ці добрі люди й не відають про те, що в їхній землі сховано скарб — не менш цінний, ніж золото. Звичайно, мені вигідно було б купити їхню землю, перш ніж вони довідаються про її справжню вартість, але, на жаль, я не маю на це достатніх коштів. Я поділився своєю таємницею з кількома приятелями, й вони запропонували нишком, не кажучи нікому ані слова, розробляти наш власний поклад, щоб роздобути гроші для купівлі сусідських полів. Цим ми й заклопотані останнім часом, а щоб допомогти собі в роботі, поставили ще й гідравлічний прес. Цей прес, як я вже пояснив вам, вийшов з ладу, й ми хотіли б спитати у вас поради. Ми ревно зберігаємо нашу таємницю, адже тільки-но стане відомо, що до нашої маленької оселі їздять інженери-гідравліки, як одразу почнуться всілякі розпитування, всім про все стане відомо, і — прощавайте тоді сусідські поля, а з ними й наші наміри. Через те я й узяв з вас обіцянку не говорити жодній людині, що ви цього вечора їдете до Айфорда. Сподіваюся, вам усе зрозуміло?»
«Авжеж, усе, — відповів я. — Крім хіба що одного: навіщо вам гідравлічний прес, адже сукновальну глину, як я знаю, добувають із копальні, як пісок».
«Та, — байдуже одказав він, — ми працюємо власними методами. Щоб про нашу глину не довідались сусіди, ми її пресуємо в цеглини. Але то дрібниця. Я маю до вас повну довіру, містере Гезерлі, тож і розповів усе. — Говорячи це, він підвівся. — Тож чекаю вас в Айфорді чверть на дванадцяту».
«Я обов’язково приїду».