— Це все?
— Є ще одне невеличке повідомлення в іншій ранковій газеті, але воно якесь підозріле.
— Яке повідомлення?
— Про те, що міс Флору Міллер, винуватицю скандалу, справді заарештовано. Здається, вона раніше була танцівницею в «Алеґро» й знала лорда Сент-Саймона кілька років. Інших подробиць немає, тож у ваших руках тепер усе, — принаймні те, що було в газетах.
— Ця справа, як на мене, надзвичайно цікава. Я нізащо не проминув би її. Але хтось дзвонить, Ватсоне, й годинник показує кілька хвилин на п’яту. Нема жодного сумніву, що це наш шляхетний клієнт. Тільки нікуди не йдіть, Ватсоне, бо мені може знадобитися свідок, хоча б тоді, коли мене зрадить пам’ять.
— Лорд Роберт Сент-Саймон! — оголосив наш хлопчина-лакей, прочинивши двері.
Увійшов джентльмен з приємним, витонченим обличчям, великим носом, трохи гордовито стуленими вустами й незворушними, відвертими очима — очима людини, якій випала щаслива доля наказувати й бачити довкола себе лише покору. Рухався він легко, жваво, але через деяку сутулість і звичку згинати коліна під час ходи здавався старшим, ніж був насправді. Волосся на скронях у нього теж посивіло, а коли він скинув свого капелюха з загнутими крисами, виявилося, що воно ще й порідшало на маківці. Щодо його вбрання, то воно було верхом вишуканості, що межувала з легковажністю: високий білий комірець, чорний сурдут, білий жилет, жовті рукавички, блискучі черевики й світлі ґетри. Він поволі ступив до кімнати, озираючись і крутячи в правиці шнурочок від золотого лорнета.
— Добридень, лорде Сент-Саймоне, — мовив Холмс, підвівшись і вклонившись. — Прошу, сідайте в це плетене крісло. Ось мій друг і колега — доктор Ватсон. Присувайтеся-но ближче до вогню, й поговоримо про вашу справу.
— Вельми прикру справу, як на мене, містере Холмсе. Мене це просто приголомшило. Зрозуміло, що вам не раз доводилося братися до таких дражливих справ, але навряд чи, сер, ваші клієнти належали до такого високого стану.
— Так, це для мене сходинка вниз.
— Пробачте?
— Останнім таким клієнтом у мене був король.
— Овва, я й не знав. Який король?
— Король Скандинавії.
— Як! У нього теж зникла дружина?
— Сподіваюся, ви розумієте, — ввічливо мовив Холмс, — що я так само оберігаю таємницю щодо інших клієнтів, як обіцяю й вам.
— Звичайно! Ваша правда, ваша правда! Прошу вибачення... Щодо моєї власної пригоди, то я готовий надати вам будь-які відомості, що наведуть вас на думку про те, що ж насправді сталося.
— Дякую. Я вже довідався про все, що було в газетах, але не більше. Гадаю, що їхні повідомлення можна вважати правдивими, — скажімо, про те, як зникла молода.
Лорд Сент-Саймон переглянув газету.
— Так, це більш-менш правдиво.
— Але для того, щоб я міг прийти до якоїсь думки, мені потрібні додаткові відомості. Найкраще, напевно, буде, коли я розпитаю вас.
— Будь ласка.
— Коли ви познайомилися з міс Геті Доран?
— Рік тому, у Сан-Франциско.
— Ви подорожували Сполученими Штатами?
— Так.
— Ви заручилися з нею ще там?
— Ні.
— Але ви приділяли їй увагу?
— Мені було приємно в її товаристві, і я цього не приховував від неї.
— Батько її дуже багатий?
— Так, найбагатша людина на всьому Тихоокеанському узбережжі.
— А як він надбав свої гроші?
— В золотих копальнях. Ще кілька років тому він не мав нічого. Потім натрапив на багатий поклад і швидко розжився.
— А яке враження справила на вас молода леді — ваша дружина? Яку вдачу вона має?