— На слід? Та що ви, сер! Убивця сидить у нас за ґратами!
— Хто ж він такий?
— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту її величності! — вигукнув Ґреґсон, потираючи товсті руки й гордовито випнувши груди.
Шерлок Холмс полегшено зітхнув, і вуста його розцвіли усмішкою.
— Сідайте й беріть оцю сигару, — мовив він. — Ми палаємо нетерпінням дізнатися, як ви це зробили. Хочете віскі з содовою?
— Так, будь ласка, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я аж падаю з ніг — не так, розумієте, через утому, як через розумову напругу. Адже вам таке відомо, містере Шерлоку Холмсе, — ми з вами однаково працюємо головою.
— Ви лестите мені, — похмуро заперечив Холмс. — То яким чином ви досягли таких блискучих результатів?
Детектив умостився в кріслі й запихкотів сигарою. Несподівано він ляснув себе по нозі й зареготав.
— Оце-то сміх! — скрикнув він. — Той бовдур Лестрейд гадає, що він розумніший за всіх, а сам пішов хибним слідом. Він шукає Стенджерсона, секретаря, а цей Стенджерсон так само замішаний в убивстві, як ненароджена дитина. А Лестрейд, звичайно, вже зловив його.
Ця думка так потішила Ґреґсона, що він сміявся до сліз.
— А як ви натрапили на слід?
— Зараз я все розповім вам. Докторе Ватсоне, це все суворо між нами, звичайно. Найперші труднощі полягали в тому, як довідатися про Дреберове життя в Америці. Інші чекали б, поки хтось відгукнеться на оголошення чи сам схоче надати відомості. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що лежав біля трупа?
— Так, — відповів Холмс. — Із крамниці «Джон Ундервуд та сини», Кембервел-Роуд, сто двадцять дев’ять.
Ґреґсон помітно спохмурнів.
— Я й гадки не мав, що ви помітили це, — мовив він. — Ви були там?
— Ні.
— Ага! — ледве усміхнувся Ґреґсон. — У нашій роботі не слід нехтувати жодною дрібницею, навіть найменшою.
— Для великого розуму дрібниць не існує, — повчально зауважив Холмс.
— Отож я пішов до Ундервуда й спитав, чи не продавав він циліндр отакого розміру й форми. Той зазирнув до своїх книг і одразу відшукав запис. Циліндр він послав містеру Дреберу, до кімнат Шарпантьє на Торкі-Терас. Отак я дізнався його адресу.
— Розумно вчинили, авжеж! — пробурмотів Шерлок Холмс.
— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — вів далі детектив. — Я побачив, що вона надто бліда й стурбована. З нею була дочка — дуже гарна дівчина, до речі; очі її були червоні, а вуста тремтіли, коли я заговорив до неї. Це не пройшло повз мою увагу. Я одразу відчув, що тут грають нечисто. Адже вам, містере Шерлоку Холмсе, знайомий отой морозець на серці, коли ви натрапляєте на слід. Я й спитав: «Чи чули ви про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Еноха Дж. Дребера з Клівленда?»
Мати кивнула. Вона, мабуть, не мала сили промовити ані слова. Дочка вибухнула слізьми. Тут мені стало зрозуміло: ці жінки щось знають.
«О котрій годині містер Дребер поїхав на вокзал?» — спитав я.
«О восьмій, — відповіла мати, ковтнувши повітря, щоб стримати хвилювання. — Його секретар, містер Стенджерсон, казав, що є два потяги — о чверть на десяту та об одинадцятій. Він збирався їхати першим».
«І тоді ви бачили його востаннє?»
Жінка раптом невпізнанно змінилася. На ній не було лиця, коли я спитав про це. Минула майже хвилина, поки вона хрипко, силувано промовила: «Так».
На мить запанувала мовчанка; раптом дочка заговорила спокійним, чистим голосом.
«Брехня ще нікому не йшла на користь, матусю, — сказала вона. — Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дребера ще раз».
«Хай Бог тебе простить! — скрикнула мадам Шарпантьє, сплеснувши руками, і впала в крісло. — Ти згубила свого брата!»
«Артур сам звелів би нам говорити правду», — незворушно сказала дівчина.
«Краще вже розкажіть мені все, — мовив я. — Напівправда — це ще гірше, ніж брехня. До того ж дещо ми вже самі знаємо».
«Це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене: — Я все розповім вам, сер. Не думайте, що я хвилююся через те, що мій син доклав рук до цього страшного вбивства. Він ні в чому не винен. Я лише боюся, що зганьблю його у ваших очах і в очах інших. Проте це так само неможливо. Його чесна вдача, його переконання, все його життя засвідчать це!»
«Розкажіть краще все щиро, — відповів я. — Повірте мені, якщо ваш син не винен, то йому нічого не зроблять».
«Алісо, залиш, будь ласка, нас наодинці, — сказала мати, й дочка пішла. — Я вирішила мовчати, сер, — вела вона далі, — але коли вже моя бідолашна донька заговорила про це, мені нікуди подітись. І коли вже я наважилася, то розповім усе до дрібниць».